LITMIR.BIZ

Скачать книгу

– старе правило з коледжу: «Дівчата з братства „Ксі Омега“ ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.

      – Зачиняй їх! – гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. – Не впускай сюди цей клятий дим.

      Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.

      – Ти, що, не чула? – запитує він. – Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.

      – Нічого про це не чула.

      Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.

      – Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. – Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.

      – Гаразд, подивимося, що ти принесла.

      Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.

      Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.

      – Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність – англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, – бурмоче він, – ти хоч трохи розважалась?

      Прокашлююсь:

      – А це… важливо?

      Він дивиться на мене.

      – Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.

      Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.

      – Гадаю, ти вмієш прибирати… – Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.

      Кров ринула мені в обличчя.

      – Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.

      Із щілини під дверима просочується цигарковий дим. Здається, наче всю будівлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподівалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналіста.

      Він важко зітхає та простягає мені товсту течку з паперами.

      – Я здогадався. У тієї старої міс Мирни дах поїхав, і вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статті, напиши відповіді на листи, як це робила вона, й ніхто, до біса, не помітить різниці.

      – Я… що? – І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така міс Мирна. Ставлю єдине безпечне запитання, яке спало на гадку: – Скільки, ви говорили… заплатите?

      На диво, він змірює мене захопленим поглядом: від туфель на пласкій підошві до пласкої зачіски. Якийсь прихований інстинкт підштовхує мене всміхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся ніяково, але так і роблю.

      – Вісім доларів, щопонеділка.

      Я киваю, намагаючись

Скачать книгу