LITMIR.BIZ

      Коли надійшла моя черга йти до коледжу, мама всі очі виплакала, як ми з татом сідали в машину. А я почувалася вільною. Вільною від ферми, від критики. Мені кортіло запитати у мами: «Хіба ти не радієш? Хіба не радієш, що тепер не мучитимешся через мене щодня?» Але мама здавалася нещасною.

      Я була найщасливішою людиною в гуртожиткові. Я писала Константін по листу на тиждень, змальовувала їй свою кімнату, заняття, сестринство. Я адресувала їй листи на ферму, бо в Готстек пошту не носили, тож я просто мусила сподіватися, що мама їх не відкриє. Двічі на місяць Константін писала мені листи на пергаментному папері, який вкладала в конверт. Вона мала крупний і красивий почерк, хоча до кінця сторінки рядки сповзали вниз. Вона описувала мені кожну хвилину життя в Лонґліфі: «У мене болить спина, та ноги болять іще більше» або «Міксер відірвався від миски й літав по всій кухні, а кіт знявчався й утік. Відтоді я його не бачила». Вона повідомляла мене, що в тата застуда, або що Роза Паркс виступала в церкві. Часто вона допитувалася, чи я щаслива, і хотіла знати деталі. Наші листи скидалися на бесіду тривалістю в рік, ми ставили запитання та відповідали на них, а на Різдво чи під час літніх канікул продовжували розмову особисто.

      У своїх листах мама наказувала: «Молися» та «Не носи підборів, бо будеш надто високою» й додавала чек на тридцять п’ять доларів.

      Коли я була на останньому курсі, у квітні надійшов лист від Константін, в якому писалося: «Скітер, я маю для тебе сюрприз. Я така схвильована, що майже не можу стояти. І не смій мене про це питати. Побачиш сама, коли приїдеш додому». Наближались останні іспити, і через місяць випускний. То був останній лист від Константін.