LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я йому дякую, – додає Гіллі, й раптом я розумію, про що йдеться. Ейбілін уже має власний туалет у гаражі.

      Гіллі всміхається, і я бачу, що вона збирається порушити питання про «Ініціативу».

      – Як там твоя мама? – питаю я, хоча знаю, що вона взагалі не любить це обговорювати. – Вона вже звикла у будинку для людей похилого віку?

      – Думаю, так. – Гіллі натягує червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талії. На ній штани у червоно-зелену клітинку, що, здається, додають об’єму її сідницям, надаючи їм округлості й крутизни. – Звісно, вона зовсім не цінує все, що я роблю. Я мусила звільнити її служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срібло просто під моїм носом. – Гіллі трохи примружується. – Ви часом, до речі, не чули, чи та Мінні Джексон десь працює?

      Ми хитаємо головами.

      – Сумніваюся, що їй вдасться знову знайти роботу в цьому місті, – каже Елізабет.

      Гіллі киває, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повідомити їм свої новини.

      – Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! – кажу.

      У кімнаті тиша. Раптом Елізабет вищить від радості. Гіллі всміхається мені з такою пихою, що я червонію та знизую плечима, немов це не така вже й подія.

      – Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скітер Фелан. – Гіллі піднімає склянку з холодним чаєм, ніби виголошує тост.

      – А… гм, хтось із вас читав рубрику міс Мирни? – цікавлюсь я.

      – Ні, – відповідає Гіллі. – Але, б’юсь об заклад, що бідні білі дівчата з Південного Джексона читають її, як Біблію короля Якова.

      Елізабет киває.

      – Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.

      – Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? – питаю Елізабет. – Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?

      На мить Елізабет завмирає.

      – З Ейбілін? З моєю Ейбілін?

      – Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.

      – Ну… якщо це не заважатиме її роботі…

      Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.

      – І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.

      – Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?

      Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.

      Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:

      – І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.

      – Це не займе багато часу, обіцяю.

      Елізабет починає звучати, як моя мама.

      Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:

      – Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.

      Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева

Скачать книгу