LITMIR.BIZ

Скачать книгу

всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я мусила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.

      – Лист з округу Ренкін.

      «Дорога міс Мирно, – читаю я. – Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»

      Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.

      – Чого вона хоче позбутися? – перепитує Ейбілін. – Плям чи чоловіка?

      Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.

      – Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.

      Швидко записую.

      – Залишити на сонці надовго?

      – Десь на годину. Хай висохне.

      Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.

      – Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.

      – Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.

      Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).

      – Звідки ви знали Константін? Ви родичі?

      – Ми… ходили до однієї церкви. – Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.

      Я відчуваю вже знайомий біль.

      – Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.

      Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає паростки папороті.

      – Ні, я впевнена, що її змусили піти.

      – Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.

      Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.

      – Ні, мем, – заперечує вона після паузи.

      Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.

      – Ейбілін, – кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом – Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?

      Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.

      – Я, мабуть, погано пам’ятаю, – мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.

      Ми чуємо голос Мей Моблі, Ейбілін перепрошує та виходить. Минає якась мить, і я розумію, що мушу йти додому.

      Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.

      – Мамо, – звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, – ти звільнила Константін?

      – Я що? – питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.

      – Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, – відповідає вона. – А що? Хтось сказав тобі інше?

      Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.

      – Почула це пополудні. У місті.

      – Хто

Скачать книгу