LITMIR.BIZ

Скачать книгу

руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.

      – Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!

      – Уперед, «Ребелс»! – вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.

      Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні – насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там „Ребелс“?»

      Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.

      – …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! – Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.

      – Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. – Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.

      – То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.

      – А скільки треба?

      – П’ятсот, до завтрашнього полудня.

      Усмішка застигає на Діниному обличчі.

      – Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.

      – Скітер, ти таки знайшла час! – вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.

      – Я ненадовго, – попереджую, може, й надто швидко.

      – Ну, я дізналася, – розтягує губи в усмішці Гіллі. – Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.

      Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.

      – Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. – Минулого місяця, коли він скасував зустріч напередодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.

      – Що? Не смій таке казати.

      – Гіллі… – стискаю зуби, бо час уже нарешті це вимовити. – Тобі ж відомо, я не його типаж.

      – Глянь на мене, – наказує вона, і я слухаюся. Тому що ми всі робимо те, що наказує Гіллі.

      – Гіллі, ти не змусиш мене…

      – Скітер, це твій час. – Вона бере мене за руку, міцно стискає її своєю рукою, як колись Константін. – Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобі вийти з гри, бо твоя матінка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як він.

      Гіркі, але правдиві слова Гіллі боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своєю подругою, її наполегливістю щодо мене. Ми з Гіллі завжди були безкомпромісно чесними одна з одною, навіть у дрібницях.

      Іншим Гіллі видає брехню з тією самою легкістю, як пресвітеріанець – почуття провини, та між нами існує мовчазна домовленість, виняткова чесність – єдина річ, що дає нам змогу залишатися друзями.

      На кухню заходить Елізабет із порожньою тарілкою в руках. Вона всміхається,

Скачать книгу