LITMIR.BIZ

      Потім додому повертається міс Ліфолт із зачіскою. Вона зробила хімічну завивку й пахне пневмонією.

      – Здогадайтеся, що сьогодні зробила Мей Моблі? – починаю я. – Сходила в туалет на унітаз.

      – О, це ж чудово! – Вона обіймає дівчинку (таке не часто побачиш). Знаю, вона таки втішилася: міс Ліфолт не любить міняти підгузки.

      – Відтепер простежте, щоб вона ходила на унітаз. Щоб не забувалася, – пояснюю.

      Міс Ліфолт усміхається:

      – Добре.

      – Глянемо, чи вона зробить це ще раз, доки я не пішла додому.

      Ми йдемо до ванної. Знімаю підгузок, саджу маленьку на унітаз. Але Крихітка мотає головою.

      – Ну ж бо, Мей Моблі, не сходиш на горщик для мами?

      – Ні-і-і.

      Зрештою піднімаю її:

      – Нічого, сьогодні ти й так була молодчиною.

      Але міс Ліфолт, набурмосившись, хмикає та насуплено глипає на дочку. Не встигла я знову вдягти Крихітці підгузок, а вона як рвоне. Біла дитина голяка мчить через увесь будинок. Забігає на кухню. Відчиняє задні двері, вбігає до гаража та намагається дотягтися до ручки дверей мого туалету. Ми квапимося слідом, міс Ліфолт свариться на неї пальцем. Її голос на десять тонів вищий:

      – Це не твій туалет!

      Крихітка мотає голівкою:

      – Мій тувалет!

      Міс Ліфолт ловить її й боляче дає льопана.

      – Міс Ліфолт, вона не знає, що робить…

      – Ейбілін, повертайся до будинку!

      Ненавиджу себе, проте йду на кухню. Зупиняюся посеред кімнати, залишивши двері відчиненими.

      – Я виховувала тебе не для того, щоб ти користувалася туалетом для темношкірих!

      Чую, як вона шипить, гадаючи, що мені не чутно. Думаю: Леді, ви взагалі не виховували свою дитину.

      – Тут брудно, Мей Моблі. Ще якусь хворобу підхопиш! Ні, ні, ні!

      Чую, як вона знову та знову ляскає дитину по попі.

      За мить міс Ліфолт, як мішок картоплі, волочить дитину на кухню. Я нічого не можу вдіяти, тільки дивитися. Моє серце стискається, щось підкочує до горла. Міс Ліфолт кидає Мей Моблі на підлозі перед телевізором і зникає у своїй спальні, грюкнувши дверима. Тулю Крихітку до себе. Вона все ще плаче та зовсім спантеличена.

      – Пробач мені, Мей Моблі, – шепочу їй. Проклинаю себе за те, що повела її туди. Але не знаю, чим ще втішити, тому просто обіймаю.

      Ми сидимо там, переглядаємо «Маленькі негідники», поки не з’являється міс Ліфолт і не питає, чи не час мені йти. Кладу до кишені десять центів на автобус.

      Обіймаю Мей Моблі ще раз, шепочу: «Ти розумна дівчинка. Ти гарна дівчинка».

      Дорогою додому не бачу великих білих будинків за вікном. Не теревеню зі служницями-подружками. Перед очима Крихітка, яку били через мене. Згадую, як міс Ліфолт назвала мене при ній брудною, заразною.

      Автобус мчить Стейт-стрит. Ми перетинаємо міст Вудро Вільсона, і я так міцно стискаю щелепи, що чую, як тріщать зуби. Відчуваю, як зерно гіркоти, що оселилося в мені після смерті Трілора, продовжує рости. Хочу закричати так голосно, щоб Крихітка почула мене, що бруд не має кольору, а зараза – не в негритянській

Скачать книгу