Прислуга - Кетрін Стокетт

Скачать книгу

ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? – запитую. – Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?

      – Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.

      Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще – мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.

      – О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, – говорить Гіллі. – Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.

      Я мовчу.

      – Йдеться про туалети? – Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.

      – Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» – Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди – й це мені потрібно вже цього тижня.

      Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.

      – Гляну. Не знаю, чи є місце, – брешу.

      Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.

      – Тоді зроби так, щоб місце було, – каже Гіллі. – Тому що це дуже важливо.

      Константін жила приблизно за милю від нашого дому, в невеликому негритянському кварталі Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягає повз нашу ферму з північного боку. Скільки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тієї милі вкривали темношкірі діти, що гуляли, гралися та підбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.

      Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама іноді дозволяла мені п’ятничного вечора піти до Константін додому. Через двадцять хвилин повільної ходьби ми проминали магазинчики для чорношкірих, де все коштувало п’ять чи десять центів, потім бакалійну крамницю, наприкінці якої неслися кури, а далі всю дорогу простували повз десятки хитких придорожніх будиночків із бляшаними дахами та перехнябленими ґанками (а ще там був жовтий будиночок, і подейкували, що з його заднього входу продають віскі). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий інший світ, і надто добре усвідомлювала, які добрі в мене туфлі та який чистий мій білий сарафан, випрасуваний для мене Константін. Чим ближчим ставав будинок Константін, тим частіше вона всміхалась.

      – Привіт, Птахо Карле, – гукала Константін до чоловіка, що сидить у кріслі-гойдалці в пікапі, продаючи коріння. Торби з корінням сасафраса й локриці, й тайського перцю – все можна купити. Доки ми перебирали коріння, все тіло Константін як ніби хиталося, немов розслабляючи

Скачать книгу