LITMIR.BIZ

      У тринадцять мене вперше обізвали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися постріляти у польових умовах.

      – Дитинко, чому плачеш? – запитала мене Константін на кухні.

      Я їй зізналася, що той хлопець мене обізвав. По обличчі текли сльози.

      – Ну? А ти така?

      Я кліпнула, припиняючи плакати.

      – Що я?

      – Євгеніє, тепер слухай сюди, – Константін єдина, хто хоча б іноді дотримувався маминого правила. – Потворність живе всередині. Потворно бути жорстокою людиною, що завдає людям болю. Ти така?

      – Не знаю. Я так не думаю, – плакала я.

      Константін сіла поруч мене за кухонний стіл. Я чула хрускіт її спухлих суглобів. Вона міцно притиснула свій великий палець до моєї долоні. Ми обоє знали, що це означає Послухай. Послухай мене.

      – Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. – Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. – Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?

      Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати про політику, темношкірих, дівчаток. Але через великий палець Константін, притиснутий до моєї руки, я зрозуміла, що насправді маю вибір, у що мені вірити.