Прислуга - Кетрін Стокетт

Скачать книгу

годину покомандувати нею. Але міс Селія, вона дивиться на мене такими великими очима, ніби я – найкраще у світі після лаку-аерозолю для волосся, ліпше б вона вчинила так, як повинна, – наказала мені щось робити. Цікаво, чи пов’язане якось те, що вона цілими днями лежить, з тим, що вона нічого не розповідає про мене містеру Джонні. Думаю, що в моїх очах вона зауважила якусь підозру, бо якось ні сіло ні впало каже:

      – Мені часто сняться якісь жахіття, що мушу повернутися до Шуґар-Дітча й жити там. Тому я так багато лежу. – Потім швидко киває, так, наче репетирувала це. – Бо не сплю ночами.

      Я всміхаюся, немов справді вірю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.

      – Не робіть цього занадто добре. Залиште декілька плям. – Завжди щось є – дзеркала, підлога, брудна склянка в мийці або повне відро для сміття. – Ми повинні робити все правдоподібно, – додає вона, а моя рука всоте тягнеться до тієї брудної склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.

      – Я хотіла би щось зробити з отією азалією, – одного дня сказала міс Селія. Вона мала звичку лежати на дивані під час транслювання моїх оповідей і постійно перебивати. Я вже двадцять шість років слухаю «Провідне світло», відколи мені було десять і я слухала передачу по маминому радіо.

      Іде реклама «Дрефт», і міс Селія дивиться через заднє вікно на чорного чоловіка, який згрібає листя. У неї стільки кущів азалії, що незабаром її дворик нагадуватиме той, що навесні у «Звіяних вітром». Я не люблю азалії, й уже, напевно, мені не подобається той фільм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт підтерти тими зеленими шторами свій маленький білий зад. І пошила би собі звабливу сукню.

      – І знаю, що якби обрізати той кущ, він би зацвів, – править далі міс Селія. – Але спочатку я би зрізала ту мімозу.

      – А що не так із тим деревом? – я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.

      – Мені не подобаються ці пухнасті квіти. – Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. – Вони ніби волоссячко маленьких діток.

      Мене бісить, коли вона так говорить.

      – Ви знаєтесь на квітах?

      Вона зітхає.

      – Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.

      – Тоді вийдіть надвір, – починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. – Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. – Вийдіть звідси.

      – Ні, – зітхає міс Селія. – Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.

      Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки – найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.

      – Може, вам варто знайти друзів, – пропоную. – У місті є багато жінок вашого віку.

      Вона супиться.

      – Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала,

Скачать книгу