LITMIR.BIZ

Скачать книгу

збурення «з нічого», без будь-яких дійсних передумов.

      Восени 1918 р., з початком виведення військ Центральних держав з території Української Держави, партизанських загонів в Україні побільшало і вони стали значно активнішими. Гетьманский уряд поступово втрачав контроль над повітами, і врешті-решт дійшло до того, що повстанці за всією формою проводили каральні експедиції у ворожі їм села. М. Набока, учасник більшовицького підпілля у Павлоградському повіті, згадував: «На рассвете 25 октября отряд, насчитывавший 90 человек личного состава, выступил из д[еревни] Николаевка, держа направление на немецкую колонию Александровку […]. Подойдя к колонии Александровке, отряд был оставлен возле ставка вместе с начальником штаба, а Будинский, Набока и Кучерявый Ефим пошли в колонию Александровку, где зашли на квартиру старосты колонии [к] немцу колонисту Эпп[у] и […] предложили в ультимативной форме в течение одного часа собрать имеющееся у колонистов оружие и сдать отряду, [так как] в противном случае будет применено оружие и могут пострадать невинные». Підкорюючись примусу, мешканці Олександрівки виконали ці вимоги[145].

      Отже, антиурядовий рух поза містами в Україні 1918 р. можна назвати селянським лише з суттєвими застереженнями. Невдоволені політикою гетьмана становили тільки деяку частину сільського населення. Боротись проти гетьманців зі зброєю в руках погоджувалась також невелика частина з цих невдоволених. Більшість з них не належала до власне селян – тобто власників дрібних сільських господарств. Участь у збройних виступах і партизанських діях переважно взяли особи, певним чином пов’язані з селянством (наприклад, вояки або партійні діячі селянського походження), та представники маргінальних груп усередині селянства. Учасники антиурядових збройних формувань представляли не загал селянства, а зазвичай лише самих себе, хоча частина селян, невдоволена урядом, якоюсь мірою їх підтримувала і погоджувалася з деякими їхніми гаслами і вимогами. Діяльність антиурядових збройних формувань намагались використати для повалення уряду Української Держави прихильники двох попередніх влад – більшовицької й української республіканської. Саме їх діячі стали організаторами і керівниками більшості таких загонів. Інтересами і потребами селянства опозиційні гетьману політичні сили переймались лише настільки, наскільки це допомагало виконати їх основне завдання – повернути собі владу і здійснити свої програми.

      Розділ 3

      Отаманщина 1918–1919 років

      (Юрій Митрофаненко)

      Отаманщина як оригінальна форма суспільного руху періоду Директорії 1918–1919 рр. суттєво вплинула на засади внутрішньої та військової політики УНР 1919 р., негативно позначившись на результатах боротьби за державну незалежність. Досліджувати це явище завжди було непросто, про що майбутніх істориків попередив Олександр Вишнівський (який, до речі, відмовився називати себе отаманом, хоча відповідав цьому рангу): «Реальне

Скачать книгу