LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і пов’язані з ними поразки українських частин виникали у дисциплінованих колись підрозділах. Про боротьбу з «хатніми ворогами», яка відбирала чимало зусиль, тобто отаманами, які зрадили УНР або не виконували наказів Штабу Дієвої армії УНР, згадували П. Болбочан і Є. Коновалець. На Правобережному фронті значних зусиль для боротьби з отаманщиною докладав В. Оскілко.

      Дії отаманів Зеленого, Григор’єва, Й. Біденка, О. Волоха, О. Палієнка, С. Коцура, Пелещука, Г. Хіменка стали яскравим прикладом еволюції отаманщини у деструктивний стосовно Директорії чинник (більшість із цих отаманів – учасники антигетьманського повстання, наділені високим рангом та повноваженнями). Їх кроки свідчать про зміну сутності отаманщини як діяльності окремих самочинних груп, не поєднаних ідеологічно та організаційно з метою досягнення вузькокорпоративних інтересів, на відміну від повстансько-партизанських загонів, підпорядкованих Директорії під час антигетьманського повстання.

      Проте найпереконливішим джерелом для визнання неспроможності використати отаманщину для створення міцного, дисциплінованого та патріотичного війська є «Наказ війську Української Народної Республіки від 12-го лютого 1919 р.». Наведемо уривок з цього документа: «Після цілого ряду боїв ми були примушені звільнити Лівобережну Україну. До першорядних причин нашої невдачі можу віднести загальну недисциплінованість не так війська, як начальствующих осіб. Ніхто з так званих отаманів не хотів підлягати другому, або як і підлягав, то постільки-поскільки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманів за владу доходила до зрадництва. Звичайно, що при такому стані не могло бути і мови про дисциплінованість війська. Крім того, за час боротьби з гетьманом повипливало багато осіб, котрим зовсім чужі інтереси України та народу, і ці люди, користуючись ментом, хапають все, що підвертається під руку, а другі робляться більшовиками»[167].

      М. Капустянський одним з головних факторів поразки армії УНР взимку 1919 р. назвав «соціально-політичний конфлікт»: боротьбу між кадровим і молодим, демократично налаштованим старшинством. Загалом генерал навів десять факторів, які призвели до поразки армії УНР, але саме впливу отаманщини приділив найбільшу увагу[168].

      Інформацію про негативний вплив отаманщини на процеси державотворення спостерігаємо й на шпальтах української преси 1919 року. Основна маса критичних матеріалів припадає на лютий 1919 р., що свідчить про поширення виявів отаманщини та набуття цим процесом ознак масовості саме наприкінці січня – на початку лютого 1919 року. «З’явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно „отаманів“ та „полковників“ – без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших»[169].

      Причини

      З’ясуймо: чому система, яка мислилася Головним

Скачать книгу