ТОП просматриваемых книг сайта:
Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Колектив авторів
Читать онлайн.Название Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років
Год выпуска 2017
isbn 978-617-12-3520-5, 978-617-12-3181-8, 978-617-12-3521-2
Автор произведения Колектив авторів
Жанр История
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Директорія, на відміну від Центральної Ради і Гетьманату, вітала створення добровільних військових формувань, навіть самочинних. Перспективи українського війська здавалися успішними.
У війську Дієвої армії УНР (ДА УНР) повстанські ватажки обіймали посади отаманів (що дорівнювало чину генерала чи полковника) і нерідко усували з посад кадрових офіцерів. Непотрібними виявилися чимало здібних старшин, зокрема М. Омелянович-Павленко та П. Болбочан. Останнього заарештував його підлеглий О. Волох, який перебрав командування Запорізьким корпусом, а інший повстанський ватажок, Ю. Божко, розстріляв кілька офіцерів зі штабу П. Болбочана.
Побудова армії за повстанським принципом («отаманська метода») дістала назву «отаманщина». Виникла ще одна проблема – складність субординації та небажання підпорядковуватися іншому отаману, теж повстанському ватажку і теж отаману.
Наприкінці 1918 р. виявилася ще одна складність – втручання отаманів у повноваження цивільної влади. С. Петлюра та урядовці УНР намагалися обмежити свавілля отаманів, пояснюючи, що права, надані їм під час протигетьманського повстання, скасовуються. Посадовці УНР вимагали повернути виділені на організації загонів кошти, але досягти цього було доволі складно. На користь поширення отаманщини грав іще один чинник – політична боротьба всередині Директорії, невироблення спільного державницького курсу. В. Верстюк слушно зазначив, що «ембріон отаманщини був закладений у самій моделі директоріанської влади»[158].
Тому всі члени Директорії (за винятком Ф. Швеця) мали контакти з отаманами та використовували зв’язки для реалізації своїх задумів (політик і отаман), кожен на своєму рівні. Залізничні курені підпорядковувалися А. Макаренку, отамани, члени УПСС (соціалісти-самостійники) симпатизували О. Андрієвському. Але найбільш небезпечною для державності була течія прорадянських отаманів, які перебували під політичним впливом українських соціалістичних партій: боротьбистів і незалежників. За умов війни з більшовиками вони переходили на їхній бік або піднімали повстання проти Директорії. До речі, члени різних політичних партій покладали провину за поширення «отаманщини» саме на опонентів[159].
Юхим Божко – отаман Запорізької Січі, 1919 р.
Натомість С. Петлюра за допомогою отаманів виграв політичну боротьбу. Недаремно вже в еміграції він писав, що використання отаманщини було необхідним для реалізації певної політичної програми[160].
Зокрема, він усунув від впливу на процеси В. Винниченка, який був прихильником розбудови системи «радянської влади» в Україні; по-друге, фактично заблокував рішення Трудового конгресу, який виявився «мертвонародженим»; по-третє, взявся формувати повстанську за характером армію замість регулярної. Головний Отаман напевне вважав, що його харизми і повноважень буде достатньо, щоб тримати отаманів під контролем своєї влади та впливом
Політична історія України ХХ ст. у 10 т. – Т. 6. Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії / [Під ред. В. Солдатенка, В. Верстюка]. – К., 1998. – С. 300–301.
Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918–1919 років. – Кропивницький, 2016. – C. 71–72.
Петлюра С. Статті. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.