Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів

Скачать книгу

члени партизанських загонів. Деякі з цих формувань діяли ще з початку 1918 р., але більшість утворилась уже в гетьманський період, частково з членів загонів і банд 1917 – початку 1918 р. та з учасників повстань весни-літа 1918 року. Частина складу партизанських загонів була з місцевих, частина потрапила до Української Держави з-за кордону – з радянської Росії, уряд якої організував масове засилання таких людей. Через російсько-український кордон до Української Держави потрапляли і вже сформовані загони. За приблизними підрахунками, в Україні 1918 р. діяло не менше ніж тисяча партизанських загонів і груп[119].

      Керівне ядро формувань, що вели проти уряду збройну боротьбу, було за складом здебільшого неселянським. Командування військ Центральних держав було переконане, що частину озброєних груп утворили й очолювали агенти Антанти. Однак у більшості випадків організаторами повстань і ватажками партизанських загонів були діячі УНР і радянські активісти (яких, утім, іноземні союзники гетьмана часто теж зараховували до агентів Антанти, вважаючи, що радянський уряд пов’язаний з нею). Так, у доповіді службовця Державної варти 6 липня 1918 р. щодо ситуації у Херсонській губернії зазначалось: «Есть еще […] категория населения, но сравнительно незначительная, это бывшие члены всяких советов и комитетов, лица, так или иначе причастные к бывшим властям и изыскивавшие для себя пользу из нее [власти], они, не желая расставаться со своим положением, иногда открыто выступают и заявляют о непризнании существующей власти. К этой категории примыкают также преступный элемент, выпущенный из тюрем, а также лица, воспитанные на митингах. Эта категория лиц, фанатически настроенная, организована и хорошо вооружена, а потому терроризирует и запугивает умеренную часть населения, ведя попутно агитацию»[120].

      Крім прикордонних із Росією регіонів, де активними були більшовики, ініціаторами повстань в Україні 1918 р. здебільшого виступали члени українських соціалістичних партій, головним чином представники лівого крила УПСР[121].

      Політичні активісти, які діяли в селянському середовищі, зазвичай до нього безпосередньо не належали, але мали з ним особисті зв’язки. Показовою тут є постать Н. Махна. Виходець із селянської родини, він іще в юнацькі роки покинув сільську працю (оскільки «попал в компанию экспроприаторов, носивших модную тогда кличку анархистов»[122]), однак після тюремного ув’язнення у 1917 р. повернувся до рідного Гуляйполя, обравши його осередком своєї політичної діяльності.

      Політичному функціонеру без певної приналежності до українського селянства було непросто налагодити з ним взаємодію. Більшовики, активні в русифікованих містах, у селах стикалися з труднощами через переважання у своїх рядах росіян і євреїв та брак українців. Член більшовицького осередку у Звенигородці Г. Герасун наголошував у спогадах, що спроби міської партійної організації поширити вплив на села зазнали невдачі саме через недовіру селян до агітаторів-неукраїнців[123].

      Іще одну частину

Скачать книгу

<p>119</p>

Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.

<p>120</p>

ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 13.

<p>121</p>

Захарченко П. П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 92–95, 103, 104.

<p>122</p>

Сухогорская Н. Гуляй-Поле в 1918 году // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 41.

<p>123</p>

Карпенко Г. Селянські рухи на Київщині за часів гетьманщини // Літопис революції. – 1928. – № 3. – С. 71.