Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів

Скачать книгу

частину сільського населення, за спостереженнями урядовців, турбував лише власний добробут, до державних і політичних проблем як таких більшості було байдуже. У доповіді керівництву Державної варти про справи у Херсонській губернії на початку липня 1918 р. зазначалось: «Отношение крестьянского населения к австрийцам пока трудно определить: они не отдают себе ясного отчета в целях прихода на Украину австрийцев и задач, ими преследуемых. Больше всего их волнуют разговоры, что австрийцы будут реквизировать хлеб первого урожая»[105].

      Коли справді військові почали вилучати зерно, селяни на Херсонщині були ладні підкоритись будь-якій владі, здатній це припинити, наприклад російським монархістам. 20 липня 1918 р. співробітник варти констатував: «Деревенский люд глубоко убежден, что в России существует царь, но правительство [Української Держави] и немцы это скрывают. Второй слух, что во главе с великим князем Николаем Николаевичем, а другие говорят с Михаилом Александровичем уже бьют австро-германские войска, идут на выручку украинскому народу, ожидая с их стороны помощь для свержения австро-германцев»[106].

      Однак окрім селян, які були неприхильні до гетьмана виключно через порушення їх майнових прав, у селах знаходились і політично ангажовані люди, яких гетьманський режим не влаштовував, оскільки не був соціалістичним і не був, як вважали прихильники УНР, які звинувачували гетьманців у проросійських симпатіях, справді українським.

      Яка ж частка селян була готова зі зброєю в руках боротися проти уряду гетьмана? П. Скоропадський вважав, що таких було небагато. У спогадах він визнавав: «Пока власть правительственная не была еще налажена, помещики этим пользовались и всякими неправедными путями выколачивали деньгу из крестьян. […] Наконец, немцы и, особенно, австрийцы далеко не вели политику, способную привязать к себе жителей Украины. […] Все это было отвратительно, но дело в том, что, несмотря на все эти отдельные факты, народу жилось лучше в общем, нежели раньше и позже, так как все-таки была какая-то власть и намечался порядок. Всякий хозяин знал, что он может выйти на свое поле и что результат работ будет его; он знал, что никакие набеги на его дом разрешены не будут и т. д. И вот почему только бездомная голытьба участвовала в восстаниях Петлюры и Шинкаря»[107].

      Партизанський полк Таращанського повіту Київської губернії

      Голова держави у своїх оцінках спирався на доповіді підлеглих і повідомлення союзників. І ті, і інші були переконані, що у гетьмана залишилось чимало прихильників у селах, а серед його противників далеко не всі готові брати до рук зброю. Наприклад, 6 липня 1918 р., у розпал Звенигородського повстання, начальник Особливого відділу при штабі гетьмана у рапорті керівництву констатував: «По словам осведомителей, 80 % населения Звенигородского уезда относилось крайне несочувственно к происходившим беспорядкам»[108].

      За

Скачать книгу

<p>105</p>

Там само. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 21.

<p>106</p>

Архікнязь Вільгельм фон Габсбург, січові стрільці та «запорожці» у 1918 р. (за повідомленнями гетьманських охоронних служб) // Архіви України. – 1997. – № 1–6. – С. 41.

<p>107</p>

Скоропадський П. П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – С. 183, 184.

<p>108</p>

Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад. 1917–1920 рр. Збірник документів та матеріалів. – Черкаси, 1957. – С. 118.