Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів

Скачать книгу

про участь вільного козацтва у повстансько-партизанському русі. У відповідному підрозділі не наводиться жодного доказу існування цілісного, більш-менш масового явища, яке можна було б визначити як рух (!), організаційні осередки якого були б якось пов’язані з вільнокозачими товариствами 1917–1918 років. Автор, зокрема, аналізує діяльність окремих українських діячів, які мали стосунок до діяльності Вільного козацтва у 1917–1918 роках. Вільнокозацьким отаманом В. Бондаренко чомусь називає і Д. Терпила (отаман Зелений), не наводячи підтверджень участі останнього у діяльності Вільного козацтва 1917–1918 років. Судячи з усього, будь-які «козацькі» за назвою, формою чи якимись особливостями парамілітарні формування В. Бондаренко вважає «вільнокозацькими»[68].

      Варто нагадати, що Вільне козацтво засновувалось у 1917 р. як легальна і лояльна до влади воєнізована громадська організація з двоїстими функціями: охорони порядку та культурно-просвітницької діяльності. Утворення чисельних товариств Вільного козацтва восени 1917 р. було зумовлене загостренням суспільно-політичної кризи та підтримкою української влади, яка дуже сподівалася на оригінальну «козацьку» організацію. В умовах «війни всіх проти всіх» 1918–1919 рр. Вільне козацтво переродилося в сільську «отаманію», ще більш суперечливу і неоднозначну, ніж вільнокозацький рух. Сама по собі діяльність колишніх отаманів Вільного козацтва у часи Директорії не дає підстав стверджувати про існування в цей період вільнокозачого руху як окремого явища. Тим більше не можна трактувати появу різноманітних «козацьких» товариств серед українських емігрантів як пряме продовження вільнокозачого руху 1917–1918 років.

      Вільнокозацький рух 1917–1918 рр. – це яскравий прояв селянської революції «знизу». А головні учасники цієї революції, українські селяни, в еміграцію не поїхали. Переважну більшість колишніх вільних козаків загалом чекала та сама доля, що і все українське селянство, – колективізація і розкуркулення, арешти і терор, голодомор 1932–1933 рр., війна і довгі роки колгоспного життя…

      Розділ 2

      Збройне протистояння в українському селі 1918 року (від Брестського миру до проголошення Директорії УНР)

      (Борис Малиновський)

      На початку 1918 р. Україна, за словами іноземного спостерігача, нагадувала Мексику після падіння диктатури Уерти[69]. Єдиної державної влади в країні не було. Боротьбу між собою вели армія Української Народної Республіки (Центральної Ради) і радянські війська, а поряд з ними діяли польські і чехословацькі підрозділи та частини колишньої російської армії (точніше, їх залишки). Орудували банди злочинців і дезертирів (вояків, які самовільно залишили фронт проти військ Німеччини й Австро-Угорщини). У містах і селах утворювалися загони самооборони. Завдяки втікачам з фронту, які повертались додому зі зброєю, іноді прихопивши навіть артилерію, чи не в кожній оселі був власний арсенал.

      Поза містами точилися збройні конфлікти, спричинені розподілом землі. Селяни, прагнучи

Скачать книгу

<p>68</p>

Бондаренко В. Г. Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.): монографія. – Запоріжжя, 2016. – 600 с.

<p>69</p>

Доклад начальнику Операционного отделения германского Восточного фронта о положении дел в Украине в марте 1918 года // Архив русской революции. – М., 1991. – Т. 1. – С. 288.