LITMIR.BIZ

      Що ти будеш згадувати про ці часи?

      Адже пам’ять змиває всі голоси,

      адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,

      але ти все одно собі згадуй,

      згадуй про кожного з нас.

      Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,

      навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,

      навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,

      навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

      навіть якщо не зможеш згадати наших імен

      і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,

      мова наших освідчень,

      біографії наших святих,

      кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

      Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,

      згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,

      згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,

      згадуй хоча б між іншим,

      хоча б когось.

      Згадуй, як ми ловили твої слова,

      згадуй наші поразки й наші дива,

      нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,

      носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

      Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.

      Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.

      Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –

      скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

      І тоді вона каже:

      я знаю, чим це завершиться,

      все завершиться тим, що все нарешті завершиться.

      Я буду страждати,

      ти будеш ловити щоразу нових мерців,

      відпускаючи тих, що піймалися першими.

      Але я їй кажу:

      ніхто не буде страждати.

      Ніхто й ніколи більше не буде страждати.

      Навіщо тоді існує вся ця поезія,

      навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?

      Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу

      віршáми й колядками, для чого лаштуємо втечу?

      Адже кожен нормальний поет

      може спинити своїми словами

      будь-яку кровотечу.

      І тоді вона питає:

      чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?

      Чому живуть, як прибульці,

      й помирають, наче бандити?

      Чому не спиняють хоча би те,

      що можуть спинити?

      А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,

      тому що у святих щодо мови свої, незрозумілі плани,

      тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, –

      злодії та шарлатани.

      Заговорюють біль тваринам і дітям,

      ловлять пташине пір’я, що застрягло між віттям,

      живуть собі, вибираючи

      між смертю й безробіттям.

      Тому все завершиться

Скачать книгу