LITMIR.BIZ

      Сніги собі минають, і щораз

      в зеленій млі травневої пори

      жінки на кухнях зупиняють час

      і варять місяцí, немов сири.

      І теплий дим нічних приготувань

      здіймається, і жовті місяці

      тривають, і найтяжче із тривань

      лишає лише кола на ріці.

      Бо кожен місяць має свій куток

      поміж ножів, шухляд і терезів,

      і назви їхні – довгі, мов ковток,

      вологий від жіночих голосів.

      Іще непевні їхньої ваги,

      іще легкі від співів і плачів

      жінки виносять їх на береги

      для біженців, убивць і втікачів.

      Сонця´ рибалок, зорі пастухів,

      переливають світло, наче спів

      на темну мідь берегових птахів

      і обважніле срібло коропів.

      Бо всі жінки тримаються імли,

      втрачають вдень і згадують вночі

      секрети, котрі їм передали

      гравери, антиквари і ткачі,

      щоби стояти довго при вогні,

      настоюючи тисячі отрут,

      допоки мул лежить на глибині,

      й холоне тиша на дахах споруд.

      І доки стане їхніх місяців,

      і стане світла кожному із них,

      росте трава, проймаючи мерців,

      росте трава, тримаючи живих.

      Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?

      Що з того, що знову доводиться все починати?

      Кожна душа обживає собі якесь тіло

      і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

      Кожен простір повен своїми радіопередачами.

      З кожного серця ростуть водорості й квіти.

      І що з того, що вже тепер можна все передбачити?

      Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

      Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,

      я знаю, як боротися з нападами й травмами.

      Але й після цього

      в мене лишилось ще стільки любові,

      що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

      Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.

      Я сам носив усю цю отруту у своїх кишенях.

      Але навіть тепер

      в мене є ще стільки ніжності й злості,

      що я міг би підіймати з могил

      повішених і прокажених.

      Щоби вони йшли за мною золотими ночами –

      втомлені клоуни, безборонні сновиди.

      Тому що з того, що не знаєш, із чого почати?

      І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

      А вона слухає мене, легко погойдуючись.

      Виходить кудись, потім повертається знову.

      Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.

      Усміхається,

Скачать книгу