LITMIR.BIZ

      Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

      поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

      Відімкнули мобільники, поклавши їх

      біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

      Охорона вийшла. Й свіжа імла

      вихолоджувала вечірній туман

      і торкалася вікон густого тепла,

      мов жіночі пальці – відкритих ран.

      Він усім наливав, хто сидів за столом.

      Наливав по вінця, як самому собі.

      І токайські вина, ямайський ром

      відбивали світел вогні голубі.

      Наливав і думав: «Коли тепер

      ми іще збере´мось без жодних справ?

      Ще усі живі й ніхто не помер.

      Я їх сам знаходив і вибирав.

      Я їх сам кришував і сам боронив,

      я їх вів за собою крізь морок і страх,

      я тримався за них і дбав про них,

      і їм сонце запалював на прапорах.

      Молоді й веселі, неголені й злі,

      вони правлять світ, як я їх учив.

      Я їх знаю всіх, хто при цьому столі

      глушить ром і мадеру, яка гірчить.

      Я підтримую кожного словом своїм,

      я дарую впевненість та благодать,

      я годую їх і наливаю їм.

      Але хто із них усіх мене здасть?

      Хто та сука, яка мене закладе?

      Хто прикличе зраду на цей поріг?

      Хто зламає слова осердя тверде

      й підведе під мінтовські волини всіх?»

      …Наймолодший із них, із рубцем на щоці,

      той, що паленим джином запивав кокаїн,

      нервував за столом, як усі курці,

      що не можуть курити свій нікотин,

      і кричав йому: «Бос, ну що за діла?

      Ми усіх порвемо`, нам підкаже шлях

      наша вдача, яка нас завжди вела,

      наша зброя і кулі в наших тілах!»

      Але він наливав йому і говорив:

      «Кожна вдача рано чи пізно мина.

      Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

      всі рахунки, адреси та імена».

      Й молодий мовчав, не маючи слів,

      й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

      забуваючи все, що він тут наплів

      й що усі перед тим наплели йому.

      …За вікном унизу протікала ріка,

      віддаляючи їхні співи і плач.

      І вогонь від далекого маяка

      золотив покрівлі сусідніх дач,

      золотив оливкове чорне гілля,

      золотив машин тоноване скло,

      золотив усе, що дала земля,

      золотив усе, що буде й було,

      їхні рухи і погляди, їхні слова,

      всі навколишні стіни, дерева, мости.

      Бо нічого не зміниться, і тільки трава

      буде кожного року інакше рости.

      Охорона стояла коло дверей,

      насторожена і перемучена вже,

      і дивилась на тіні поміж дерев,

      розуміючи, кого стереже.

      Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

      добивали зі столу останні пляшки

      й, увімкнувши кожен свою трубу,

      рахували пропущені за ніч дзвінки.

      Й

Скачать книгу