LITMIR.BIZ

Скачать книгу

б до батька в Кам’янець. Там і маєток, і товариство знатне. Та що мені робити? Юзеф нежонатий, за ним нагляд, як за дитиною, потрібен. Ні, тут без хазяйського ока не обійтися, бо з брата господар нікчемний, знає лише службу та картярський стіл…

      – То швидше оженіть його, бо дім без господині – сирота.

      – Де там! Стільки файних панянок траплялося, багатих і роду знатного – жодна йому не до вподоби. Вередливий дуже.

      – А батько ваш як? – спитала Жозефіна.

      – Слава Єзусу. Комендантом у Кам’янці. А з матінкою гірше. Хворіє часто.

      Текля запросила Жозефіну до дівочої кімнати. Дівчата збиралися спати. З розпущеним довгим волоссям, у білих нічних сорочках, вони нагадували русалок, які щойно виринули з дністровських вод.

      – Хто ви такі? – вражена їхньою красою, спитала графиня. Грекині мовчки перезирнулися.

      – Не вміють по-польськи, – сказала Текля і заговорила з ними по-грецьки.

      Дівчата пожвавішали, защебетали, перебиваючи одна одну. Текля розповіла Жозефіні про їхні пригоди.

      – У пана посла непоганий смак! – вигукнула Потоцька. – Гадаю, не дуже охоче розлучився він із таким товаром. А що вони робитимуть у вас?

      – Нехай живуть. Жаль сиріток.

      – Чудова окраса вашого дому, Текле. Уявляю собі, як вони граціозно заходять до зали, несучи тацю з кавою. У Тульчині маю молоду татарку. Вона на голові несе глек із вином – і хоч би хлюпнула! Не йде – лине, любо дивитися… Навчіть їх, Текле, польської мови, чемності, це ж ні їм, ані вам не завадить.

      Наказавши дівчатам помолитися та й лягати спати, жінки пішли на відпочинок.

      Розділ п’ятий

      «Нє позвалям!»

      Великий сейм зібрався восени. Люті вітри шугали вузькими вулицями та провулками, гнали опале листя. Каркало в сірому небі ненажерливе гайвороння. Олов’яні хмари марудливо повзли небом, зрошуючи землю холодними дощами.

      До королівського палацу з усіх усюд стікався найрізноманітніший люд – у розкішних каретах, диліжансах, у розмальованих фаетонах, на простих, невибагливих бричках. Ішли пішки варшавські панки в суконних кунтушах, замшевих чоботях на високих підборах, а деякі у фраках і циліндрах, під чорними парасольками. Депутати сейму квапилися до Зали законів, у якій повинні вирішуватися в ці сірі осінні дні важливі державні справи.

      Не дуже знатні варшавські панки, цехмейстери, мануфактурники, власники майстерень і крамничок юрмилися перед королівським палацом, сперечалися, пророкували великі зміни, чекаючи від сейму важливих рішень. Ось панок у синьому кунтуші, в червоних чоботях розмахує згорнутою парасолькою, намагається усіх перекричати:

      – Панове! Послухайте, що вам скажу: я маю ткацький цех. А який то цех? Сміх, та й годі, дерев’яні верстати! Хіба зітчеш на ньому добру тканину? Англійські машини треба купувати, а нема за що, бо нашу матерію вельможні не купують, з-за кордону привозять, бо та краща. А чим будемо робити гарну матерію? Путніх машин нема, робочих рук нестача, бо магнати хлопа на припоні тримають.

Скачать книгу