Тричі продана - Павло Наніїв

Скачать книгу

справах, і якби не вона, то безпорадний господар давно б розвіяв усе майно. Щоденні бенкети, численні гості та картярська гра, в якій Юзефові не дуже таланило, потребували грошей. А де їх стільки взяти? Юзефів батько, кам’янецький комендант, генерал Ян Вітте, скупий на руку. Маєтностей та грошей у нього чимало, та синові, крім невеличкого жванецького маєтку, нічого не дав, хоч той вже кілька років має пристойну посаду, живе самостійно, без батьківської опіки.

      – Поки не зів’єш сімейного гнізда, не проси ні злотого. Не дам, бо знаю нежонате офіцерство – розтринькує усе на світі, отак і ти, – сказав старий синові і вперто стояв на своєму.

      Текля знала батьківський норов: зарікся нічого не дати – то й не жди. Старий невблаганний. Треба жити на власний заробіток. Як могла, вона стримувала брата від зайвих витрат. Той не слухався, щодня приводив додому ватаги охочої до чужого меду місцевої шляхти, і сестра розуміла: якщо таке буде й далі, то оця жванецька сарана в синіх кунтушах пустить брата по світу з торбами, і попросила пані Лоську бути наставницею і радником у домі, бо лише їй підкорявся Юзеф. Владна, розумна, вона прибрала до рук челядь, господарство і самого господаря. Разом з Теклею визначала, куди й на що витрачати гроші, коли й з якої нагоди влаштовувати бенкет, кого запросити в гості. Рідше стала гриміти музика в домі Вітте, сіра жванецька шляхта стала забувати сюди дорогу. А коли і влаштовували пишні вечори, то лише заради високих гостей із Варшави, Тульчина чи Брацлава.

      Заходилася Лоська й коло грекинь. За тривалі роки перебування з чоловіком у Парижі вона надбала деякої культури, добре розуміла мистецтво, особливо музику, і, як щиросердна людина, передавала свої знання обділеним долею дітям. Текля навчала їх польської мови, а вона – французької й латини, світських танців та аристократичного поводження. Коли Текля на запрошення Жозефіни Потоцької поїхала до Тульчина, то була спокійна, впевнена, що вдома все гаразд.

      У Вінниці Аксамітовська довго не затрималася, переночувала у знайомого ксьондза і вирушала далі. Зранку морозило. Потім пригріло сонце. Сніг зволожувався, налипав на полоззя. При дорозі борсались у снігу горобці – на теплінь, і машталір, побоючись, щоб зовсім не розкисло, прудкіше гнав коней. Сани сіпало, швигало на всі боки, і це дратувало Теклю.

      За Деражнею пішли ліси – густі, чорні, глухі. Щоб розважити, машталір узявся розповідати Теклі різні бувальщини.

      – Років з десять тому ці ліси гайдамаками кишіли. Ні пройти, ні проїхати не можна було. От якось, на Спаса, везу пана біскупа до Вінниці. Барські федерати жовнірів приставили охороняти його особу. Їду, і не страшно мені. Думаю: жовніри на добрячих конях, зі зброєю огневою та шаблями – хто їх зачепить? Коли гульк – ватага з лісу, хто з кілком, хто з пістолем. Коні – дибки, ридван – догори колесами. Не встигли жовніри й шабель з піхов видобути – накрили їх гайдамаки кілками, з пістолів побили. Покінчили з ними, а тоді до святого отця. Лежить він під ридваном ні живий ні мертвий. Витягли звідти та регочуть: еге, мовляв,

Скачать книгу