LITMIR.BIZ

Скачать книгу

горнулися до Лодзі, шептали вечірню молитву, а він сидів і дивився на них мовчки. Обидві дівчинки напрочуд вродливі. Особливо меншенька, Софія, – тендітна, струнка, з калачиком чорних косичок на голові. Личко свіже, а на ньому великі чорні очі під серпиками чорних брів.

      – Треба їх викупати та підібрати одяг, – сказав посол дружині.

      – Так-так, мій муже. Для цього я по них і прийшла, – відповіла Лодзя і наказала служниці приготувати лазню.

      Коли дівчата, чисті й одягнуті, мов панянки, знову з’явилися перед Лясопольським, їх було не впізнати.

      – Та це ж донна Велатта! Жива Форнаріна! – захоплено вигукнув чоловік, глянувши на Софію. Він довго не міг відірвати від неї погляду, милуючись її красою. Дівчина відчула це і соромливо відвернулася. Тоді Лясопольський перевів погляд на Марію: – А це донна Літта. Ніби великий Рафаель малював свій шедевр із неї.

      Грекині, звісно, не знали польської мови і дивилися на зачудованого пана з якимось подивом і страхом в очах.

      – Мій муже, – сказала Лодзя, – їм потрібен спокій. Нехай ідуть спати. Та і нам треба відпочити перед далекою дорогою.

      Усі розійшлися по своїх покоях, лиш Янекові було не до сну, бо треба ж пакувати посольське збіжжя. Допізна він стягував кошики і скрині мотуззям та сировичним ремінням, перебирав у пам’яті все, що укладено, а що ще треба відшукати, турбувався, щоб не забути нічого такого, що може знадобитися в дорозі.

      А в цей час на Босфорі терлося засмоленим дерев’яним боком об стамбульський причал вітрильне судно «Номікос». Грецькі негоціанти, що йшли на ньому до Хаджибея з оливками та сарацинським пшоном, згодилися взяти з собою і панів Лясопольських.

      16 червня 1778 року пірейський вітрильник з польським дипломатом на борту вийшов зі Стамбульського порту в Чорне море і ліг курсом на Хаджибей.

      Розділ третій

      Хлопці-дударі

      Під горою Ведмежою, що нависла над тихоплинним Сяном, розкинувся просторий маєток графа Фелікса Потоцького з розкішним палацом, що виходив фасадом на річку. У дзеркалі сонливого плеса відбиваються стрункі колони портика, пишні коринфські капітелі, вензелі, блакитні візерунки фронтону з родинним гербом у центрі, химерні плетива венеціанських вікон. Палац потопає у пінистому морі бузку. Жовті стрічки посипаних піском доріжок то сповзають униз до річки, то гадюками в’ються по схилах гори і зникають між замшілими скелями та столітніми смереками, що підпирають верховіттями синє небо. Перед палацом шумлять дзвінкі водограї, хлюпочуться в гранітних басейнах мармурові німфи.

      Вечір. Спалахують вогнища вздовж заплави – то мазури палять хмиз і торішній очерет. Димом застелило все довкола. Той дим гонить комарину зграю у глибину заплави, далі від палацу, щоб не турбувала болотна нечисть панів, щоб не пила їхньої благородної крові.

      Зійшлися мазури навколо багаття, хтось пісню почав, її підхопили численні голоси, і полинула вона, сумна та гірка, як отой дим, що висне над мочарами:

      У долині

Скачать книгу