LITMIR.BIZ

Скачать книгу

кутка майдану від невеличкої, приземкуватої кам’яної будівлі долинали зойки. Лясопольський звернув туди. Присадкуватий мовчазний турок у чорних штанях ловив за руку приведеного сюди невільника, здирав з нього сорочку, волік у закурену димом будівлю, брав з горна розпечене залізо і вправно тулив до лопатки приреченого. Той стогнав, пручався, але руки його були міцно обплутані мотуззям, і він знесилено падав. Тоді турок кидав у горно пекельне знаряддя, хапав бурдюк, лив воду на груди й голову непритомного, якого потім витягали на подвір’я і змащували обпечене місце евкаліптовою оливою.

      Інколи траплявся бранець, раніше відмічений пекельною печаткою, значить – утікач. Його дешевше можна було купити, за нього запрошували меншу ціну. Такому випікали нове тавро, але вже не на лопатці чи спині, а на найпомітнішому місці тіла – на лобі або на вилиці. Той знак не можна було чимось приховати, він завжди був перед очима, і нещасний раб мусив назавжди розпрощатися з мрією про втечу.

      На землях, підвладних султанові, невільничих ринків було чимало, але правом таврування володіли лише стамбульський, синопський та ізмірський у Туреччині, кафський у Криму, каховський та очаківський в Україні, акерманський і кілійський у Бессарабії та белградський у Сербії. Таврування не було приватним ремеслом, воно було монополією султанською, до цього діла допускалися лише спеціально навчені майстри, зобов’язані законом віддавати в казну половину свого заробітку. Таврування не було обов’язковим, його проводили лише за бажанням власника раба чи рабині й не поширювали на тих, хто сповідував мусульманство. Коштувала така операція дорого, але рабовласники грошей не жаліли, бо таврованого втікача легше було впізнати, спіймати й повернути господареві, а людоловів, котрі промишляли таким ремеслом за солідну платню, було чимало.

      Пан посол уперше спостерігав таврування. Він з огидою дивився на бусурманську роботу і подумки складав петицію до австрійської імператриці Марії Терезії, яку Європа вважала покровителькою християн і ворогом работоргівлі.

      Боскамп Лясопольський попрямував далі. Ось до юнака підійшов огрядний, затюрбанений по очі турок. Оглянув хлопця з голови до ніг, ткнув волохатим кулачищем у груди. Парубок навіть не похитнувся, лише блимнув злістю з-під кошлатих брів і заскреготав зубами.

      – Міцний, годиться! – вимовив покупець.

      Не торгуючись, вийняв із шкіряного капшука гроші і подав татаринові. Той поцілував виторг та й оддав парубка. Проданий понуро поплентав за своїм господарем, брязкаючи залізними кайданами.

      Під розлогим миртовим кущем сиділи троє – стара жінка з дівчатами-підлітками.

      – Гей, пане, не минайте, до нас із добрим серцем завітайте! – заблагала жінка по-грецькому.

      Лясопольський підійшов до неї.

      – Двадцять піастрів, паночку, двадцять золотом! Чудова прикраса для панських покоїв! Купіть, паночку! За жменю золота матимете райських дівиць. Непорочних. Купіть, паночку, двадцять піастрів,

Скачать книгу