LITMIR.BIZ

      – По-моєму, Оливка діло каже, – підтримав її Г’ю. – Тут нема чого боятися.

      І одразу ж йому відповіли – голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.

      – Що це було? – спитала Емма. – Знову порожняк?

      – Сумніваюся. – Чуття в мені рівномірно згасало.

      – Не знаю і знати не хочу, – заявив Горацій, відступаючи.

      Але вибору в нас не було – істота хотіла з нами познайомитися. І знову пролунало гарчання. Від нього всі волосини в мене на руках стали сторч, а за мить між двома нижніми шпалами показалася волохата морда. Вона загарчала на нас, мов скажений пес, з гострих ікол (яких був повен рот), потекла цівочками слина.

      – Та що ж це таке, в ім’я предків? – пробурмотіла Емма.

      – Чудова була ідея – прийти в цей контур, – сказав Єнох – Просто курорт якийсь, чесне слово.

      Невідомо-що вибралося з-під шпал на сонце, присіло навпочіпки й злобно подивилося на нас із хижою посмішкою, наче прикидало, який на смак наш мозок. Я не зміг би сказати, людина то була чи тварина. Вдягнене в лахміття, воно мало тіло людини, але ходило, як мавпа. Згорблений торс нагадував нашого далекого предка, чия еволюція зупинилася мільйони років тому. Очі й зуби в нього були тьмяно-жовті, шкіра – бліда й вкрита темними плямами, а довге волосся перетворилося на видовжене сплутане гніздо.

      – Хто-небудь, зробіть так, щоб воно здохло! – вигукнув Горацій. – Або принаймні щоб на мене не дивилося!

      Бронвін поставила Клер на землю і стала в позу для бою, а Емма простягнула руки, щоб викликати вогонь… але вона була надто спантеличена, тому з долонь не зійшло нічого, крім хмарки диму. Людиноподібне створіння напружилося, загарчало, а тоді пружно зірвалося з місця, мов олімпійський бігун, – але помчало не до нас, а оббігло довкола, пірнуло за купу каміння і звідтам знову вигулькнуло з посмішкою, оголивши ікла. Воно гралося з нами, як кіт грається зі своєю жертвою перед тим, як прикінчити.

      Здавалося, от-от – і воно зірветься й побіжить, цього разу на нас. Та раптом десь позаду чийсь голос скомандував: «Сидіти! Чемним будь!» І створіння послухалося: розслабилося, сидячи навпочіпки з висолопленим язиком. На морді застигла посоловіла усмішка.

      Розвернувшись, ми побачили, що до нас спокійною ходою прямує собака. Я шукав очима того, хто говорив, але нікого не побачив. Аж раптом собака сам розтулив рота і сказав:

      – Не звертайте уваги на Буркуна, він катастрофічно невихований! То він хотів вам подякувати. Той порожняк дуже нам дошкуляв.

      Здавалося, пес говорить до мене, але я був такий здивований, що навіть відповісти не міг. Бо собака не просто говорив майже людським голосом (з вишуканим

Скачать книгу