LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я довго. Цілу секунду. Потім плюсь – шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

      «О Боже, – подумав я. – Вона втопилася!»

      Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.

      У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.

      – Ти чого чекаєш? – спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. – Ходімо!

      – Ти здуріла? – поцікавився я. – Ми в пастці!

      – Звісно, ні!

      Згори долинув голос Бронвін.

      – Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?

      – Я думаю, це вхід у контур! – прокричала їй Емма. – Скажи всім, хай стрибають і не бояться – ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!

      А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею – блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода – тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою – тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.

      – Бачиш? – широко всміхнулася Емма. – Ми потрапили в інший час!

      Отак ми опинилися в контурі – покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.

      Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.

      – Ви розумієте, що це означає? – вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. – Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!

      – То що, не такі вони вже й непотрібні? – спитала Оливка.

      – Ох, чекаю – не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, – сказав Мілард, потираючи руки.

      – Міларде Налінгс, не смій писати в моїй книжці! – застерегла Бронвін.

      – Але що це за контур? – запитав Г’ю. – Як думаєте, хто тут живе?

      – Авжеж, Катбертові друзі-тварини, – відповіла Оливка.

      Єнох підкотив очі, але промовчав і не сказав те, що думав: «Це лише казка!» Може, через те, що його свідомість потроху змінювалася.

      – У кожному контурі

Скачать книгу