LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      На світанку ми повиповзали зі свого укриття. Я витрусив із волосся мох, марно намагався відчистити засохлу багнюку від штанів, та зумів лише розмазати її і став схожим на якесь болотяне чудо, яке виблювала зі своїх надр земля. І страшенно хотілося їсти. Такого голоду я ще ніколи в житті не відчував: він вгризався мені в живіт зсередини, а від веслування, бігу й спання на сирій землі боліло все, що тільки могло боліти. Та все ж на перший план вийшло декілька приємних речей: за ніч дощ минув, температура повітря підвищилася на кілька градусів, і ми, здається, щасливо уникли витворів та їхніх собак, принаймні поки що. Або вони перестали гавкати, або були вже надто далеко, щоб ми їх могли чути.

      Та заразом ми безнадійно заблукали. Удень орієнтуватися в лісі було не легше, ніж уночі. Ялинкове зелене віття простиралося вдалину нескінченними безладними рядами, усі напрямки здавалися віддзеркаленнями інших. Землю тут укривав килим з опалого листя, що надійно сховав усі сліди, які ми залишили вночі. Ми прокинулися в серці зеленого лабіринту без мапи й компаса, а пані Сапсан із поламаним крилом не могла злетіти понад лісом, щоб скерувати нас. Єнох запропонував, щоб ми підняли вгору Оливку, як тоді, в тумані, але в нас не було мотузки, щоб її обв’язати, і якби вона вислизнула і полетіла в небо, ми вже її не повернули б.

      Клер розхворілася не на жарт. Їй ставало все гірше. Вона лежала, згорнувшись калачиком на колінах у Бронвін, на лобі в неї виступив бісеринами піт, хоч повітря й було прохолодним, така худенька, що крізь суконьку можна було порахувати її ребра.

      – Вона одужає? – спитав я.

      – У неї жар, – відповіла Бронвін, притуливши руку до щоки дівчинки. – Їй потрібні ліки.

      – Спочатку треба знайти вихід із цього проклятущого лісу, – зауважив Мілард.

      – Спочатку треба поїсти, – виправив його Єнох. – Перекусімо, а потім обговоримо план дій.

      – Який план? – спитала Емма. – Тицьни пальцем у будь-який бік, туди й підемо. Вони нічим один від одного не відрізняються.

      Ми посідали і в понурому мовчанні підживилися. Собачого корму я ніколи не куштував, проте певен, що цей харч був гірший – бурі кавалки з загуслим м’ясним жиром з іржавих бляшанок, який ми, не маючи виделок, виколупували пальцями.

      – Я спакував п’ять засолених курей і три бляшанки фуа-ґра з корнішонами, – із гіркотою в голосі промовив Горацій. – А загибель човна пережило лише це. – Він затиснув пальцями ніздрі і вкинув желеподібний згусток у горло, не пережовуючи. – Я думаю, це покарання нам.

      – За що? – спитала Емма. – Ми були бездоганними янголами. Ну, більшість із нас.

      – Може, за гріхи, скоєні в минулих життях. Не знаю.

      – У дивних не буває минулих життів, – сказав Мілард. – Ми проживаємо їх усі за один раз.

      Ми швидко доїли, закопали порожні бляшанки й налаштувалися йти. Аж раптом крізь гущавину кущів у наш імпровізований табір

Скачать книгу