Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей - Ренсом Ріґґз

Скачать книгу

на мене покладатися? Навіть якщо я й дивний, то зовсім трішки. Я так думаю. Це так, якби я був лише на чверть дивний, а ви всі – чистокровки.

      – Так не буває, – розсміялась Емма.

      – Але дідусь був дивніший за мене. Мусив бути. Він був такий сильний…

      – Ні, Джейкобе. – Вона звузила очі. – Це дивовижно. Ти багато в чому дуже схожий на нього. Але, звісно, й відрізняєшся теж. Ти лагідніший і делікатніший… але все, що ти кажеш… ти говориш, як Ейб, коли він тільки з’явився в нашому будинку.

      – Правда?

      – Так. Він був розгублений. Бо ніколи не зустрічав інших дивних. Не розумів, у чому його сила, як вона працює, на що він здатен. Хоча, правду кажучи, ми теж. Ваш дар дуже рідкісний. Дуже. Але твій дідусь учився.

      – Як? – спитав я. – Де?

      – На війні. Він працював у таємному підрозділі британської армії, що всуціль складався з дивних. Одночасно воював з порожняками й німцями. За те, що вони робили, медалями не нагороджують, але для нас вони були героями, а твій дідусь – найбільшим. Жертви, на які вони йшли, відкидали зіпсованих на десятки років назад і рятували життя незліченній кількості дивних.

      «А рідних батьків урятувати не зміг, – подумав я. – Як дивно й трагічно».

      – І от що я тобі скажу. Ти точнісінько такий же дивний, як і він. І хоробрий теж.

      – Ха. Ти просто намагаєшся втішити мене.

      – Ні, – відказала вона, дивлячись мені просто в очі. – Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.

      – Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?

      – Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.

      – Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.

      – Я не казала «призначення».

      – «Судилося» – це те саме. Призначення – це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.

      – Але ж не відтарабанив.

      Я роздратовано зітхнув.

      – А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?

      Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.

      – Я не сказала «призначення», – повторила вона. – Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.

      Продовжувати суперечку я не наважився.

      – Добре, – сказав я. – Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. – Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення

Скачать книгу