LITMIR.BIZ

Скачать книгу

про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:

      – Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато – розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.

      – Авжеж, Катберте, – сказали звірі.

      Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала:

      – Мені страшенно прикро, але я мушу перетворити тебе на камінь.

      – Навіщо тобі це? – здивувався велетень. – Я дуже добрий. Із тих велетнів, які допомагають.

      – Мене найняла сім’я мисливця, якого ти розчавив, – відказала відьма.

      – А, – махнув рукою Катберт, – забудь про нього.

      – Мені страшенно прикро, – повторила відьма, змахнула березовою гіллячкою, і бідолашний Катберт скам’янів.

      Зненацька його тіло стало дуже важким, таким важким, що він почав тонути в озері. Він занурювався й занурювався, аж поки вода не дійшла йому до горла. Його друзі звірі бачили все, що відбувалося, і хоч дуже співчували велетню, вирішили, що нічим не зможуть йому допомогти.

      – Я знаю, що ви не можете мене врятувати, – закричав Катберт до своїх друзів, – але принаймні зійдіть униз і поговоріть зі мною! Я не можу звідси вибратися, і мені дуже самотньо!

      – Але якщо ми спустимося, мисливці застрелять нас! – прокричали вони йому у відповідь.

      Катберт розумів, що це правда, однак і далі благав і благав.

      – Побалакайте зі мною! – волав він. – Будь ласка, спустіться й побалакайте!

      Звірі намагалися співати й вигукувати щось до бідолашного Катберта зі свого безпечного сховку на вершині гори, та що сиділи вони надто високо і говорили надто тихо, то навіть для Катберта і його велетенських вух їхні голоси звучали тихіше за шепіт листя на вітрі.

      – Поговоріть зі мною! – благав він. – Спустіться і поговоріть!

      Але вони не спустилися. А він усе плакав і плакав, доки горло в нього не скам’яніло разом із рештою тіла. Кінець».

      Бронвін згорнула книжку.

      На обличчі Клер був написаний переляк.

      – І це все?

      Єнох радісно засміявся.

      – Все, – сказала Бронвін.

      – Це страшнюча казка. Почитай ще якусь, – попросила Клер.

      – Казка є казка, – відрізала Емма. – А тепер пора спати.

      Клер надула губки, однак плакати перестала, тож казка зробила своє діло.

      – Завтрашній

Скачать книгу