LITMIR.BIZ

Скачать книгу

одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок. Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили.

      Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.

      – Вони наближаються, – важко видихнув він. – Я зробив усе, що міг.

      – У тебе знову кров іде! – стурбовано сказала Бронвін. Міларда зачепило кулею під час нашої сутички на маяку минулої ночі, та хоча одужував він дивовижними темпами, до повного зцілення йому було ще далеко. – Що ти зробив з пов’язкою?

      – Викинув. Вона була так химерно зав’язана, що я не зміг її швидко зняти. А невидимка мусить завжди мати змогу роздягтися миттєво, бо інакше він ні до чого не придатний.

      – Ще більш непридатний він буде, якщо помре, впертий ти віслюче, – пробурчала Емма. – Стій спокійно і не прикуси язика. Буде боляче. – Вона стиснула два пальці однієї руки долонею другої, на мить зосередилася, а коли витягла їх, вони світилися, розжарені до червоного.

      Мілард сахнувся.

      – Слухай, Еммо, я не хочу, щоб ти…

      Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.

      – Шрам залишиться! – заскімлив Мілард.

      – Та ти що! І хто його побачить?

      Мілард скис і більше нічого не сказав.

      Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, – сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.

      Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:

      – Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.

      – Так, будь ласка! – приєдналася Оливка. – Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.

      Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі – щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало – і саме це вона сказала дітям.

      – Чому, якраз час! – співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. – Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці

Скачать книгу