LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.

      – Оливка, треба забрати Оливку, – нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. – Там! – закричала вона. – Бачите?

      Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.

      – Я нічого не бачу!

      – Вона там! – наполягала Бронвін. – Мотузка!

      І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.

      Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.

      Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:

      – Ти врятувала мене, врятувала!

      Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.

      – Поки що небезпеки нема, – сказала Бронвін. – У нас ще є час, щоб дістатися берега до сутінок, бо інакше наші неприємності тільки починаються.

* * *

      Шторм трохи вщух, і знавісніла м’ясорубка моря вгамувалась, однак про те, щоб зробити ще один помах веслом, хай навіть у спокійному морі, не могло бути й мови. Ми навіть половини шляху до материка не здолали, а я вже був безнадійно виснажений. Руки здавалися важкими, як колоди. А на додачу нескінченне погойдування човна по діагоналі мало незаперечний вплив на мій шлунок – і, судячи з зеленкуватих облич навколо мене, не лише на мій.

      – Ми перепочинемо трохи, – сказала Емма, стараючись надати голосу переконливого звучання. – Перепочинемо і підготуємо човни, поки не розсіється туман…

      – Такі тумани завжди собі на умі, – зауважив Єнох. – Він може стояти днями і не розвіюватись. За кілька годин впаде темрява, і тоді нам лишиться тільки надія, що ми доживемо до ранку і нас не знайдуть витвори. Ми будемо геть беззахисні.

      – І без води, – сказав Г’ю.

      – Та їжі, – додав Мілард.

      – Я знаю, де вона, – здійняла обидві руки в повітря Оливка.

      – Хто «вона»? – спитала Емма.

      – Земля. Я бачила її, коли була прив’язана до мотузки. – І

Скачать книгу