LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      То було наче передчуття.

      Під вагою валуна Бронвін затремтіла.

      – Ще трохи, і я його впущу! – застерегла вона.

      Я вирішив довіритися інстинкту. Попри те, що місце, на яке вказувала стрілка мого компаса, було порожнє, я крикнув, щоб Бронвін кидала камінь туди. Вона нахилилася вперед і зі стогоном полегшення скинула свій тягар.

      За мить після того, як вона жбурнула камінь, порожняк метнувся вправо – в те самісіньке місце, куди показував мій компас. Потвора звела очі вгору, побачила, що назустріч їй мчить валун, і хотіла була стрибнути знову – але їй забракло часу. Валун врізався в голову монстру й змів його тіло зі стіни. Зі страшним гуркотом порожняк і велетенський камінь приземлилися одночасно. З-під валуна вистрелили язики-мацаки, затремтіли й обм’якли. Довкола каменя великою густою калюжею розтеклася чорна кров.

      – Пряме влучання! – заволав я.

      На радощах дітлахи застрибали й заплескали в долоні.

      – Він мертвий, мертвий! – кричала Оливка. – Страшелезний порожняк мертвий!

      Бронвін згребла мене в обійми. Емма поцілувала в маківку. Горацій потиснув руку, а Г’ю поплескав по спині. Навіть Єнох – і той мене привітав.

      – Молодець, – трохи неохоче визнав він. – Але не дери кирпу.

      Я мав би стрибати від радощів, але чомусь не відчував нічого, лише оніміння, яке поширювалося водночас із тим, як відступав тремкий біль Чуття. Емма бачила, що я геть знесилений. Дуже обережно й непомітно для навколишніх вона взяла мене за руку й підтримала, коли ми відходили від краю.

      – То був не щасливий збіг, – сказала вона. – Я не помилилася в тобі, Джейкобе Портман.

      Стежка, що зайшла в глухий кут біля підніжжя стіни, починалася знову тут, угорі, вела вздовж хребта гори й зникала на вершині.

      – На табличці, причепленій до мотузки, було написано: «Шлях до звіринцю», – сказав Горацій. – Як думаєте, так воно і є?

      – Це ти бачиш сни про майбутнє, – нагадав йому Єнох. – От ти нам і скажи.

      – А що таке звіринець? – поцікавилася Оливка.

      – Це таке місце, де звірі зібрані, – пояснила Емма. – Щось ніби зоопарк.

      Оливка радісно скрикнула й плеснула в долоні.

      – Це друзі Катберта! Із казки! Ой, я так хочу з ними познайомитися. Як гадаєте, імбрина теж там живе?

      – На цьому етапі, – обережно зауважив Мілард, – краще не робити жодних припущень.

      Ми пішли стежкою. Мене досі хитало від зустрічі з порожняком. Скидалося на те, що мої здібності розвиваються, як і передбачав Мілард. Що більше я їх застосовував, то більше вони росли – точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду.

Скачать книгу