LITMIR.BIZ

Скачать книгу

по збіжжя приїхав, обступили комору:

      – Пане окомоне, що ж ти чиниш! Останню зернину вимітати велиш. А чим діток годуватимемо? Не руш жита. Нехай хоч на лемішку зостанеться, – благали селяни.

      Спалахнули чорною злістю Стаськові очі:

      – Геть від комори! Геть, геть, пся крев! Бунтувати бидло поганське надумало?

      Та конем їх топтати, конем і канчуком зверху. Тільки дрантя летіло з благенької селянської одежини. Жінки заверещали, кинулися тікати. А чоловіки, скуштувавши канчука, теж метнулися від комори слідом за жінками, розтираючи посмуговані спини.

      Лихвар Нухем стояв біля воза, слухав, як похльоскує по селянських спинах Стаськів канчук, чухав руду бороду.

      – Ой пане окомоне, гірке лихо з отим житом. Я так боюся, так мені страшно! Хлопи перестрінуть у степу вози, жито заберуть, а мене порішать. А хіба винен бідний Нухем? Ой, пане окомоне, не треба мені того жита, віддайте гроші, і я скажу вам бувайте здорові, – лементував переляканий лихвар.

      – Гроші? Ге-ге-ге! – зареготав Стасько. – Гроші твої, лихварю, вже побренькують у кишені пана Юзефа. Не побачиш більше тих грошей, як торішнього снігу. А жито бери, поки даю, а то ні грошей, ані збіжжя не одержиш.

      – Що ви!? Що ви?! Побійтеся Бога! Бідний Нухем зараз забере своє жито та й поїде, а пан окомон нехай лишається собі живий і здоровий. Насипайте, хлопці, зерно.

      Лихвареві робітники вправно вигребли з засіків жито, навантажили підводи і поспішили з Млинів, боячись, щоб і справді не перестрінули їх млиняни на битій дорозі.

      Гомоніли люди по домівках тихо та сумно: що ж воно буде? Осінь іде, за нею й зима не забариться, а їхні припаси забрали…

      Ніч укрила село воронячим крилом. Понуро й мовчазно бовваніли хати, насупившись чорними стріхами. Стасько Лепський проїхався вздовж села вулицею, дослухався, придивлявся до кожної хати: чи не збираються де хлопи на чорну раду? Але скрізь було тихо, кожна хата що та могила – мовчазна і глуха. Йому й на думку не спало, що хлопи зібралися в бурдеї старого гайдамаки, діда Осики.

      – Що ж нам діяти, батьку? Загинемо ж усім миром, загинемо!

      – А пан Юзеф так обіцяв, так обіцяв! Га?

      – Еге! Обіцяв… Панська обіцянка – дитині цяцянка.

      – Помремо, браття, з голоду, їй-бо, помремо, як руді миші. Хоч круть-верть, хоч верть-круть… То що ж діяти нам, діду Осико? Може, за рожна та коси братися, як у Коліївщину?

      Старий гайдамака сидів на ослінчику в чоловічому гурті і мовчки смоктав горіхову люльку. Спалахнув вогник від глибокої затяжки, освітив білі брови, зморщений у задумі лоб, пожовклі від тютюну жорсткі вуса.

      – Нема нашого батька Максима, нема Залізняка. Він би зарадив, що робити, – тяжко зітхнув Осика.

      – А ви, діду, хіба не можете, як той Залізняк? Ви ж його побратим! Це ми темні, як оця ніч, не знаємо, що діяти. А ви ж бували в бувальцях. Порадьте!

      – Немічний я вже… Тепер мені одна дорога – туди, – він показав люлькою в землю, – отуди віз лаштувати треба, а то б я!.. Ех!..

      – То

Скачать книгу