LITMIR.BIZ

Скачать книгу

жалі свої викладати.

      Виходили з гурту жінки та чоловіки, розповідали про все, що наболіло, ковтали солоні сльози. Юзеф Вітте слухав, кивав головою і не тямив, що їм відповісти, яку раду дати. Він ніколи не господарював, не знав ані села, ні його громади.

      – Все буде гаразд, люди, все буде добре, – буркнув, аби щось мовити.

      – Чуєте? – гукнув Стасько зі свого коня. – Пан наш милосердний, шануйте його. А зараз на лан, бо пшениця осипається!

      Над юрбою заколихалися вила і коси. Вдоволені добрим словом молодого пана, селяни рушили в поле.

      Опівдні панська бричка з Юзефом, Софією та попівною покотилася на лан. Софія милувалася стрункими тополями обабіч шляху, соромливими, мов діти, волошками, жовтими хвилями пшеничного моря. Попівна, молода, жвава дівчина в полотняній сукенці, раз у раз зіскакувала з брички, скубла на узбіччі сині волошки та пахучу материнку для пані Софії.

      Ген-ген виблискують під сонцем серпи та коси женців. В’язальниці миготять віхтями перевесел. Бричка наблизилася до них. Вони низько вклонилися молодим панам, з подивом зиркаючи на Софію – таку красиву пані вони бачили вперше.

      – Хліба ж буде, пане, – возити не перевозити. Боронь Господи від граду й вогню, та дай сили вчасно зібрати, – загомонів той дідусь, який першим наважився слово мовити до пана біля попівської хати.

      – Слава Єзусу, файно вродило, – згодився Юзеф, – будете й ви з хлібом.

      Люди від цих слів пожвавішали та дружніше замахали серпами й косами. Софія взяла у попівни жмуток польових квітів і кинула у парубка, статурного косаря з опаленою сонцем спиною.

      – Добре косиш, хлопе, за це тобі файний кунтуш подарую.

      Парубок зашарівся. Стягнув з голови солом’яного бриля, вклонився, не випускаючи з рук кісся:

      – Дякую.

      Коли пани, об’їхавши поле, зникли в напрямку села, люди зійшлися докупи і загомоніли.

      – Он які людяні, не те що єнерал.

      – А паня – як намальована!

      Пішла чутка поміж селян, що Софія чи то турецького, чи то руського царя побічна донька.

      – Мабуть, руського, бо такої славної дитини бусурманська мати не народить.

      Підійшов до гурту окомон Стасько і не підняв канчука, як зазвичай, а тільки сказав:

      – Годі теревенити! Гайда в загінку!

      Розійшлися люди з думками про хорошого пана, з надією, що легше тепер житиметься. Лиш дід Осика – дебелий, сивовусий і червонолиций, колишній гайдамака – мовчав, прислухався до гомону людського, а потім буркнув, начебто ні до кого, а так, сам до себе:

      – Гай-гай! Сподівайтеся добра!

      – А що, – обізвалася молодиця в драному літнику, – може, й справді ліпше буде за молодого пана? Хіба не чули, що обіцяв?

      – Гай-гай!.. Обіцяв пан кожух! – гірко зітхнув гайдамака.

      Розділ тринадцятий

      Удруге продана

      Пані Лясопольська нестямно зраділа чоловікові, який повернувся з Варшавського сейму. Ще більше вона втішилася новим маєтком, купленим у Потоцького.

      – Дарую

Скачать книгу