LITMIR.BIZ

Скачать книгу

палацу потрібні гроші, а тому, зважуючи все, відповів не швидко.

      – Ваш палац – то кіт у мішку, вельможний пане. Треба подивиться, чого він вартий, тоді вже й торгуватися.

      – А чого торгуватися? Продам недорого. Ніколи мені з ним морочитись. На Поділлі маю дуже багато справ. – Потоцький гукнув на горбатого машталіра: – Звертай на Бялув та дай доброго батога ледачим, щоб ніч не застала в дорозі.

      Сонце вже торкнулося скель, що повисли над Бялувом, коли магнатські екіпажі вкотилися на територію маєтку. На подвір’ї було тихо і порожньо, як у пустелі. Не шуміли кришталевими струменями водограї, не гриміли музики, не товпилася челядь, зустрічаючи вельможного. Два чи три мазури, що порпалися в саду, помітили господаря, кинулися бігцем назустріч і впали до ніг.

      – Чи пан накаже розпрягати та відвести до стайні коней? – спитали мазури.

      – Машталір сам знає, що робити, – відповів Потоцький.

      Візник дістав із заденка рептух і підвісив до кінських морд. «Значить, – здогадалися мазури, – не довго пан затримається, якщо не звелів розпрягати коней, ну і слава Єзусу». За відсутності Потоцького вони завжди відчували себе спокійніше – менше гуляв по їхніх спинах канчук.

      Блукаючи по лабіринтах знівеченого пожежею палацу, Лясопольський слухав, як розхвалював маєток Потоцький, і мовчки прицінювався до всього – скільки прибутку дасть сад, рибні ставки, луки та лісові угіддя.

      – П’ятдесят тисяч злотих даю, – зваживши все, сказав дипломат.

      – Пане посол, ви пропонуєте мені півціни. Самий лише палац коштує стільки. А земля з садом та мисливськими угіддями й озерами хіба нічого не варта? – з тінню образи відповів Потоцький.

      Лясопольський розумів, що такий маєток вартий добрих грошей, та все одно більше дати не міг: п’ятдесят тисяч – це його річний прибуток.

      – І ні шеляга зверх того. Якщо згодні – то й по руках, – твердо сказав Лясопольський.

      – Мало. Подумайте лишень, навіщо мені терпіти збитки, – розвів руками Потоцький, а в глибині душі радий був і такій ціні, та сподівався по дорозі до Любліна виторгувати у пана посла ще бодай дві чи три тисячі.

      Завечоріло. Сонце закотилося за смерекові хащі. Від обніжжя Ведмежої поповзли в долину сірі сутінки. Машталір підібрав рептухи, поправив на конях упряж. Пани сіли в карети і вирушили далі.

      Нарешті настав час одному звертати на Люблін, другому – на Краків, і Лясопольський на прощання сказав свою остаточну ціну.

      – Гаразд. Хай буде по-вашому, але щоб усі гроші разом… Не дуже я вмію торгуватися, з таким хистом недовго і в старці податися, – згодився Фелікс.

      Розділ дванадцятий

      Кам’янецька зірка

      Софія швидко знайшла спільну мову зі світським товариством Кам’янця. Воно охоче запрошувало її на вечірки та бенкети і вважало за велику честь приймати у себе спадкоємицю візантійського престолу. У її присутності затихали звичні для провінціального панства легковажні жарти, непристойності. Жінки проводжали

Скачать книгу