LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Для справедливості слід зазначити, що випадки прямої передачі пернача від батька до сина впродовж тривалого часу, окрім історії династичного урядування Апостолів, у Гетьманаті все ж не було. І хоч упродовж останніх десятиліть XVII ст. – початку XVIIІ ст. на полковому уряді в Ніжинському полку бачимо батька й сина Жураковських, але після того як гетьман Самойлович відсторонив Якова Жураковського від посади в 1681 р., а пернач полковника ніжинського потрапив до рук його сина Лук’яна в 1708 р., на уряді встигли побувати і Ярема Непрак, і Степан Забіла, й Іван Обидовський. Перебування Самойловичів на чолі Чернігівського полку також було зі значними перервами —

      Іван Самойлович обіймав уряд упродовж 1668–1669 років, а його син Григорій отримав призначення лише в 1685 р. За гетьманування Самойловича в Стародубському полку послідовно урядували його сини Семен та Яків, але тривало це недовго – лише впродовж 1680–1687 років. Трохи тривалішою видалась каденція Лизогубів у Чернігівському полку – з 1687 р., коли урядувати почав Яків Лизогуб і до смерті в 1704 р. Юхима Лизогуба. Приблизно така ж картина і в Полтавському, Прилуцькому та Київському полках, де представники старшинських родин Вольських, Горленків, Ґалаґанів, Герциків, Левенців лише зрідка передають полковницький пернач від батька до сина, але влада, зазвичай, успадковується не безпосередньо, а через покоління чи два.

      Як ми уже наголошували раніше, у першій чверті XVIIІ ст. в полковницьку корпорацію Гетьманату російська влада масово включає іноетнічний компонент, переважно вихідців із Балкан та російських офіцерів. якщо росіяни в той час не кооптувались у соціальне середовище Гетьманату, а розглядали своє перебування на полковництві як продовження військової кар’єри, то південні слов’яни пускали в Україні коріння, тому невдовзі спостерігаємо появу полковницьких династій – Милорадовичів, Божичів, Капністів.

      Полковник Іван Богун.

      Невідомий художник.

      Із плином часу вони родичалися з українською правлячою верствою й асимілювали в український простір, який, щоправда, по мірі уніфікації політичних і соціальних особливостей українського життя втрачав свій національний колорит. Так, скажімо, ще в другій половині XVII ст. переяславський полковник Райча Дмитрашко восени 1667 р. одночасно з полковничим перначем узяв собі за дружини вдову ніжинського полковника Василя Золотаренка. Останній же, нагадаємо принагідно, був братом впливового сподвижника гетьмана Хмельницького – наказного гетьмана на Білорусі Івана Золотаренка, а їхня сестра Ганна була дружиною Богдана Хмельницького. Василь Золотаренко в часи його боротьби за булаву гетьмана Лівобережного Гетьманату (1660–1663) був вельми заможною людиною і виступав одним із лідерів статечного «кармазинного» (від слова «кармазин» – дороге темно-червоне сукно, відповідно – заможні люди, які мали одяг з цього сукна – В. Г.) козацтва. Шлюб Райчі Дмитрашка з його вдовою забезпечував прийшлому

Скачать книгу