LITMIR.BIZ

Скачать книгу

того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

      – Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх помити.

      Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

      – Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

      – А в неї один поверх чи два?

      – Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

      Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

      – У вас великий гарний будинок, – озиваюсь. – Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

      Вона починає крутити свою обручку.

      – Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

      – Ви розглядаєте інші кандидатури?

      Вона зітхає.

      – Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. – Вона гризе нігті, відводить погляд.

      Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

      – Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

      Але вона просто дивиться вниз, на свої босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.

      – Добре, – озивається вона, – я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?

      Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.

      – Ні, мем, не треба.

      – Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…

      Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».

      – … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.

      Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роблячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.

      – А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

      – Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.

      Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.

      – Надто багато для мене?

      Якусь секунду вона кліпає.

      – Ви… ви це робитимете?

      – А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях

Скачать книгу