LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ми з Крихіткою могли побути разом і погратись.

      Міс Ліфолт заходить і спостерігає, як я прасую. Вона так інколи чинить. Насупиться та дивиться. І поспіхом усміхається, якщо гляну на неї. Поправляє ззаду волосся, щоб здавалося пишнішим.

      – Ейбілін, маю для тебе сюрприз. – І всміхається на весь рот. Зуби не показала, тільки губи розтягнула. – Ми з містером Ліфолтом вирішили побудувати тобі власну, окрему вбиральню. – Плескає в долоні й опускає голову. – Там, у гаражі.

      – Так, мем.

      Де, вона гадає, я була весь цей час?

      – Отже, відтепер, замість гостьового туалету ти використовуватимеш власний. Хіба це не чудово?

      – Так, мем.

      Продовжую прасувати. Телевізор увімкнений, от-от почнеться моя програма. Вона стоїть там і далі тупиться в мене.

      – То тепер користуватимешся тим, у гаражі, розумієш?

      Я не дивлюся на неї. Намагаюся не ускладнювати все, та вона таки добивається свого:

      – Може, візьмеш папір і підеш спробуєш?

      – Міс Ліфолт, цієї миті я не маю потреби йти туди.

      Мей Моблі показує на мене з манежу й промовляє:

      – Мей Мо сік?

      – Піду принесу тобі сік, маленька, – відповідаю їй.

      – О… – Міс Ліфолт кілька разів облизує губи. – Але пізніше ти підеш туди та використовуватимеш ту вбиральню, тобто… тільки її, добре?

      На міс Ліфолт багато косметики, густої, немов вершки. І ту жовтувату мазюку вона й на губи наклала, тож важко визначити, чи є в неї рот. Говорю те, чого вона прагне почути:

      – Віднині я користуватимуся своєю вбиральнею для темно-шкірих. А тепер піду та ще раз старанно помию хлоркою ванну кімнату для білих.

      – Ну, не квапся. Можеш зробити це будь-коли сьогодні.

      Але, втім, вона стримить там і крутить обручку, вона хоче, щоб я зробила це зараз.

      Повільно відкладаю праску та відчуваю, як у моїх грудях проростає гірке зерно, засіяне там після смерті Трілора. Моє лице горить, язик чухається. Не знаю, що відповісти їй. Та розумію те, що я цього не скажу. І розумію, що вона теж не каже того, чого прагне, й тому так дивно: ніхто нічого не говорить, але ми якось ведемо розмову.

      Мінні

      Розділ 3

      Я стою на задньому ґанку білої леді й сама себе вмовляю: «Мовчи, Мінні». Проковтни все, що може вилетіти з твого рота й запхай це собі в зад. Май вигляд служниці, яка виконує все, що їй велять. Насправді, зараз я так хвилююся, що якщо отримаю цю роботу, то ніколи більше не скаржитимусь.

      Я підтягую панчохи, бо вони трохи провисають – біда всіх повних невисоких жінок у всьому світі. Потім повторюю, що маю казати, а що тримати при собі. Роблю крок уперед і натискаю ґудзик дзвінка.

      Він дзвонить довгим «дін-дон», вишукано та незвичайно для цього великого заміського будинку. Він немов замок, сіра цегла піднімається високо в небо, простягається і ліворуч, і праворуч теж. З усіх боків галявину оточують ліси. Якби це було місце з казки, то в лісі напевне жили би відьми. Оті, що їдять дітей.

      Задні двері

Скачать книгу