LITMIR.BIZ

Скачать книгу

href="#n_632" type="note">[632] Зокрема, найвиразніша участь домовика в ритуалі так званої «перехідщини».

      Переселяючись зі старої хати в нову, домовика могли й не запрошувати, вважаючи, що він перейде сам:

      – «Домовік, якшо ти добрий хазяїн, то він сам переходить».[633]

      – «Вун сам приходить. Хазяйнув ізлюбить і приходить».[634]

      – «[Він сам] переходит за тобов до нової хати».[635]

      – «Як переходили в нову хату, його не запрошували. Вин сам перейде за хазяями».[636]

      – «Він, в’обше-то, в кожній хаті є. Він в кожній хаті повинен бути. Даже закладають хату, і каже, шо домовика мусимо перевести в хату. Він сам приходить, но він не даєцця знати. Ніхто його не приглашає, він сам переходить, но ніхто його не бачить».[637]

      Існувало й спеціальне запрошення для домашнього духа. Робили це по-різному:

      1. У старій хаті клали на верхній черінь печі хліб і сіль, загорнуті в рушник, руками тричі торкалися припічка й казали: «Домовик, тут тобі не місто, я вибираюся. Ходім за мною. Де я, там і ти».[638]

      2. «У старій хаті топили пєч. Збирали жарок в горщик і несли на ноч в нову хату. При цьому приглашають домовика: «Дєдушку, дєдушку! Просимо переходити у нове селище».[639]

      3. Господар казав: «Домовик-домовик, пішли з нами в нову хату», – і за волоки затягував у нову хату постоли.[640] Кидали поперед себе (або на фіру, що перевозила речі) старого черевика й казали: «Батюшка домовік, ходім з намі». Другого черевика лишали в старій хаті «на хаті» (на горищі). Якщо «домовік» не пішов на нове місце – «то вун тоже не босий» залишався.[641] Просили: «Батюшка домовой, ходім з нами», – і підносили старий чобіт, щоб і домовик міг перейти.[642] Згодитися для такого запрошення міг навіть валянок: «Мóя донька казала, шо була там з дівчинов вчила сі, та й дівчина казала, шо в них є домовик. І вони з сеї хати перебирали сі десь в инчу кватирю. І каже – плаче. Плаче, і нема нікого – плаче хтось. А мама мóя, каже, взє́ла валінок та й кинула, каже: «На, залазь у валінок та й пýйдеш з нами». І, каже, всьо – втихло. То вони в Заліщиках вчили сі на швеї».[643]

      4. Залишаючи стару хату, обертали віника руків’ям донизу й запрошували домовика в нове помешкання: «Балакали, шо домовик це… то як мóго чоловіка родичка, да булá десь, виселили її, так як в евакувацию тоді висилали, то булá в їх така стара, вони ше приїхали тоді з Луганска, з Донбасу приїхали, так як тоді казали. То це вона – мóго дєда сестра двоюрíдня, то каже, як ми вибіралиса звидти, з Донбасу, а тая баба їхня була така вже, ну, в’обшем, вона й людям помагала шось по якіхось слабостях, то ми як виїжджали, то баба замела хату віником і пуставила віника не так, а догори, і сказала, шо ходи, домовий, з нами. (Це баба звідси була, а потім їх виселили, а потім вже вони знов поверталися сюди, то вона ше приїхала, ця баба, сюди.) І як вона сказала це, шо ходи, домовий, з нами, то в печі ([а там] шось горіло, чи солома, чи шо), то той жар, попел, став такою кучою. Так вона росказувала, а чи воно правда, то я не знаю».[644]

      5. Просто запрошували домовика

Скачать книгу