LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної умови: «Тут було в Стремільче таке саме діло, шо вмер хазяїн. Ну, прийшли сусіди, день сидять коло мерця. От віхор раз зірвався в хаті і двері одчинив і того мерця перекинув на землю. І хазяйка вбігає, каже: «Ціхо, ціхо, хоть нікому не кажіть!» – до тих жінок, шо сиділи. А ті жінки кажуть: «Як так, шо нікому не сказати?» А вона не годувала того домовика. Не дала їсти, а він чекав їсти. Через те зло зробив, перекинув».[605]

      Солоної їжі, а також часнику домовик нібито не любить, бажаючи натомість щось солодке:

      – «Кажуть, жи солоного ни любе».[606]

      – «Казала, шо він варить йому, але солі – борони, Боже, – сипати».[607]

      – «На горі живе, йому їсти носять. Йому дають те, шо самі їдять, але менше солі сиплють йому. І пироги йому дають, всьо дають».[608]

      – «Домовик солі не їсть – він солодке їсть. Часнику – ні».[609]

      – «Він не любить, як десь на ніч на столі покинути часник чи сіль, то він того не любить, може шось там шурувати, ляпати. Шоб цукор на столі лежав, хліб хай лежить, таке шось добреньке – ото він любить. Но не часник і не сіль».[610]

      Якщо страву посолити, невдоволений домовик виверне миску на порушника заборони, зробить на горищі «переверти» тощо. В оповідці зі Старокостянтинівщини в записі Л. Іванникової господиня після того, як служниця посолила призначені для домовика борщ і кашу, втратила все набуте за його допомогою багатство.[611] Схожі сюжети доволі популярні на Волині:

      – «Я колись свинаркою робила, то одна жінка росказувала, вона така старша. То каже, шо як вона служила, і був пан, служила в нього. Ну і та пані заслабла, і каже до неї: «Звари каши, ті[ль]ко не соли, і винеси на гору у тарілку і постав». А вона каже: я взяла навмисне і посолила. Взяла налляла в тарілку, винесла на гору. Стала – сюди, туди, на горі подивилася – нема нікого. Поставила коло комина. Як тіко на драбину, то та тарілка – на голову їй. Каже, я наробила крику, злізаю з драбини. А та стара лежала крепко слаба, але підводиця і каже: «Шо таке?» – «Ой, – каже, – я забулася (вже не каже, шо вмисне посолила) та й взяла посолила ту кашу». – «А я ж тебе просила не солити… Ну, то нічого». І мусіла сама лізти на гору. Але, каже, я нічого не бачила. Отаке».[612]

      – «Домовик, казали, де він в кого є, то робе збитки на горі. То чи шось зле, чи шо? Я його не бачила і не знаю за нього. То казали, шо йому ше варили кашу, ставили на горі, шоб він збитків не робив. Коли, каже, не поставлят, то він там поперекидає на горі, човпеця… То по драбині виліз, на горі поставив, та й все. То бі[ль]ше всього пшоняна каша була. Чула шось, шо має бути несолоне, бо як посолити, то він кине мискою там в сіни, в калідор, скине».[613]

      – «Мій дядько мав чорта, десь роздобув його. Він мусів їсти йому варити. Моя баба несла кашу на гору, зварила йому, бо вона мусіла їсти йому варити. То він, той чорт, взяв (а він солі не любе, а вона посолила), то він гримнув в землю ту кашу».[614]

      – «Мій

Скачать книгу