LITMIR.BIZ

Скачать книгу

по углах положити їму в хаті де на горі».[592]

      9. Нерідко «годували» домовика, якщо вже починав виявляти себе:

      – «Ну то кажуть, шо то домовик у хаті кожной є. В кожній хаті вон. Ну. То добре, як в хаті домовик. Ставіли [їсти йому]. Є – шо на вокно поставлять, тако в углу. На столє поставлять: то хлєба, то води положать. Ото як шось приснилося чи як почуєш шось таке, то… Може, з тиждень [стояло] чи більше…»[593]

      – «Йому… ну як… давали: канфєт ставили, мулоко наливали в блюдечко, задобрували, шоб він… Якшо він бешкетував, якшо злився, як шось там перекидав по горі, по хаті, то треба, каже, було задобрити».[594]

      На Коростенщині, якщо домовик виявляв невдоволення, кидали «наóдліг» на «верх», на «хату» (горище) шматок того хліба, з яким входили до нової хати: «Як входила я в хату, построїлись ми: дєд став на порозі, і я стала. Я Матер Божу взяла, рушничком убматала, а дєд хлєб у нову хусточку взяв. І я на порозі стаю да кажу: «В нову хату йду. За собою щастя й таланти несу. На штирох углах анголи стоят, а на трох окнах анголи сидят. А я з Божою Матерою – в порозі. Не пускаю злому дороги. Дай мінє, Господи, в цьой хати здоров’я набуть і добра нажить, і весело, щасливо в парі дожиті, і весело, щасливо деті подружиті». Так. І цей хлєб не треба никуда. Шоб держать цей хлєб. О. І цей хлєб, я корови гоню і з цим вузликом йду. І заре вон у менé – сколько год, і зара ше цей хлєб у менé є. А клала я його на каглý, на комин туди, де топіца, у той хаті. І так – шоб я чула, шоб шо в менé бушовало у хаті, то б я цей хлєб, мені треба, за цей хлєб – наóдліг тако кинуть аж на верх, на хату. Не на кришу, а на чердак кинути да сказати: «Домовику-домовику, на твою плату, да вийди з моє хати». Але я николи ничого не чула. Все тихо було».[595]

      Якщо переходили жити в нове помешкання (неважливо – передавали при цьому хату іншим господарям чи покидали пусткою), у старій оселі лишали стіл, а на столі – хліб та сіль для «перейми»:[596] «Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть – для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]

      Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую – ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата – од тих пор перестало».[598]

      Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках – годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю – маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.

      Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду

Скачать книгу