LITMIR.BIZ

      Чоловіки, з серцями, перемащеними

      бензином, охороняли будинки

      від випадкових протягів,

      зачиняючи двері на всі замки,

      виганяли в розчинені вікна

      птахів, що залітали на кухні,

      хапаючи з жерстяних банок

      гіркі кавові зерна.

      Їм так добре велось тоді.

      Вони виходили зранку на сходи та вулиці,

      і життя тривало лише для них,

      і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,

      в яких вони носили тютюн

      та складені ножі,

      робили життя впорядкованим,

      як ранкові газети.

      Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,

      що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед

      обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу

      і набули якоїсь холодної відчуженості.

      Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,

      які зникли назавжди з вулиць і парків.

      Запалюючись, мов планети,

      від любові та бідності,

      злітаючи з орбіт,

      вони розбивались в пил і морок.

      І тому, що мені не випаде

      більше побачити їхні тіні,

      тому, що вони не залишили по собі жодних

      коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні

      і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді

      вони все робили вірно, опирались, як уміли,

      знаючи, що не можна просто здавати все,

      з чим ти так довго жив.

      Що потрібно відстоювати свої квартали,

      виганяти божевільних

      із палаючими газетами в руках,

      які намагаються все підпалити.

      І тому, що нам не випаде повернутись

      до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,

      де таке несамовите тепло підіймалося щоранку

      з люків та шахт підземки,

      де школярі крали в книгарнях збірники віршів

      і хімічні, мов атаки, олівці;

      тому що ми назавжди загубили його в минулому,

      залишили його,

      ніби траншеї, в яких мали померти,

      мабуть, тому всі наші розмови про нього

      переповнені такою гіркотою і відчаєм.

      Але тоді, тієї зеленої ночі,

      нікому з нас не йшлося

      про жоден вогонь,

      що міг би випалити ці будинки.

      Ми вживалися в наші міста,

      як у шкільну форму,

      ми слухали, як надвечір

      наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

      І коли вони засинали, в їхніх снах

      кораблі проходили крізь зимове море.

      А коли за ними з’являлася смерть,

      вони лежали в темних костюмах,

      як теплі гільзи в кишенях апостолів.

      Тоді ще нічого не можна було передбачити.

      Не можна було зарадити

      утратам і вигнанню.

      Хтось врíзав нові замки

      в двері тих будинків,

      хтось наглухо зачинив усі вікна,

      і тепер птахи боляче

Скачать книгу