LITMIR.BIZ

      І всі, хто хотів повернутись,

      обов’язково повернуться.

      І їм нікуди не подітись від тих міст,

      з яких їх виносило

      уздовж залізничного полотна.

      І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,

      коли сонце і місяць літають над нашими

      головами, мов літальні апарати,

      коли ворони кричать над нами,

      ніби футбольні фанати,

      ми намагаємось говорити про наші міста,

      які ми так легко здали.

      Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна

      свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та

      обіймаючись, передаючи по колу пляшки

      з гарячим піратським ромом.

      О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,

      все повернулось на свої місця,

      і ми знову стоїмо під

      найчорнішим із небес,

      яке робило нас терплячими й наполегливими.

      Ось ми ступаємо знову на солодку землю

      станції нашого призначення,

      тепло алкоголю обпалює

      нам піднебіння,

      і, співаючи, ми повертаємось до міста,

      яке зовсім не змінилось,

      анітрохи не змінилось.

      Ось лише дихається тут щоразу важче,

      так, ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,

      і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,

      аби далі дихати таким повітрям.

      Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків

      на вулицях, і псів на подвір’ях,

      наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі

      серця наших нескорених міст –

      серця дерев, псів та будинків.

      Хтось довго й послідовно все тут випалював,

      вибивав стару цегляну кладку, як вибивають

      зуби у вуличній бійці,

      перетворював наші міста на темні

      металеві коробки, напхані битим склом і

      старими газетами.

      Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,

      підтягував на запасні колії

      вагони, вантажені безнадією.

      Ей ви, всі, хто зібрався тут цього вечора,

      коли так легко згадуються імена тих,

      кого ми не змогли захистити,

      коли такою темною кров’ю повняться

      дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

      Тому що ми говоримо про міста,

      які давали нам право голосу,

      ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права

      не позбавляв, і потрібно виговорювати все,

      що ми пам’ятаємо.

      Голос триматиме нас разом

      цієї довгої осені,

      голос даватиме сили нашим горлянкам,

      котрі й без того звикли перекрикувати

      трамваї та радіостанції.

      Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,

      що

Скачать книгу