LITMIR.BIZ

Скачать книгу

такої погоди однією пляшкою не обійдеться.

      Слова невидимого Васі вселяли надію.

      – Скільки? – запитав я.

      – Стольник даси?

      Привид зрушив убік, і я нарешті зміг його роздивитися. Невисокий чоловік, приблизно мого віку, одягнений у вітрівку й кепку з глибоко насунутим на очі козирком.

      – Дорогувато щось…

      Я вчасно згадав про безвихідну ситуацію й швиденько виправився:

      – Згоден!

      – От дідько! – Чоловік смішно смикнув ногою: мабуть, вступив у неприємне. У що саме, не хотілося й думати, варіантів небагато. – Ну й сморід! Як ти тут сидиш? Гаразд, бери речі й біжи до автівки, я зараз.

      Йому стало несила терпіти, і він почав розстібати штани раніше, ніж я покинув затхлу конуру.

* * *

      Дощ ніби перестав. Хоча точно визначити було складно. Прониклива сирість і густий туман припускали щонайменше два варіанти: або ж краплі подрібнішали настільки, що я перестав їх помічати, або ж мене просто огорнуло мокрою хмарою.

      Утім, хрін від редьки не солодший. Приємного мало. Добре, хоч вітер угамувався.

      Немов сліпе кошеня, майже навпомацки я повільно пробирався через калюжі, орієнтуючись на світлі маячки фар, і ледь не стукнувся головою об кузов мікроавтобуса, який несподівано загородив дорогу. Провів долонею по неприємно мокрому металу, намагаючись відшукати дверцята.

      – Почекай, зараз відчиню, – пролунав над вухом голос, і я здригнувся від несподіванки.

      Вася був вищий за свого напарника. Широкий у плечах, одягнений у шкіряну куртку темного кольору. З короткою зачіскою «під їжачка» й грубуватим обличчям він нагадував класичного «братка» з шедеврів вітчизняної кіноіндустрії. Побачивши таку громадину, я на мить пошкодував про спонтанно прийняте рішення.

      – Залазь! – Стінка кузова розсунулася, з чорної порожнечі на мене дихнуло звабливим, по-домашньому затишним теплом. – Зручностей не гарантую, влаштовуйся, як зможеш. На попутників ми не розраховували.

      Вася усміхнувся, обличчя його стало добрішим і приємнішим.

      – Та вже якось потерплю… Усе ж краще, ніж тут мерзнути, – усміхнувся у відповідь.

      – Погодка, звісно, не фонтан, – погодився Вася й зачинив за мною дверцята.

      Він повернувся на місце водія, під стелею спалахнула маленька лампочка, яка з незвички здалася сліпучо-яскравою.

      Сидінь у салоні не було. Замість них – складені один на один мішки з чимось твердим і круглястим, напевне, картоплею. Лише біля перегородки, що відокремлювала передню частину від салону, знайшлося трохи вільного місця. Мікроавтобус не для пасажирів, але я був і цьому радий.

      – Ти мішок стягни й влаштовуйся зручніше, – порадив Вася.

      Я так і зробив. Сидіти на картоплі не надто зручно, але все ж краще, ніж на металевій рейці.

      – До Бродів ми тебе не доставимо. Там за такої погоди й чорт не проїде. Скинемо біля розвилки.

      – А від неї далеко до села?

      Вася опустив козирок над головою, подивився на мапу в прозорій плівці, щось підрахував у голові.

      – Кілометрів

Скачать книгу