LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вихід для тих емігрантів, що не мали паперів: коли наскакувала поліція, вони через їдальню вибиралися на подвір’я, звідти до гаража, а з гаража на сусідню вулицю.

      Равік сидів з портьє нічного клубу «Шехерезада» Борисом Морозовим у тому кутку «катакомби», який господиня готелю називала «Пальмовою залою», – там у майоліковому горшку на столику з тонкими ніжками доживала свій вік жалюгідна пальма. Морозов жив у Парижі вже п’ятнадцять років. Він був утікачем із часів Першої світової війни. Він один із небагатьох російських емігрантів не вдавав із себе гвардійського офіцера й не хвалився аристократичним походженням.

      Вони грали в шахи. «Катакомба» була порожня. Тільки за одним столиком кілька чоловіків пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости.

      Морозов сердито глянув на них.

      – Ти б не пояснив мені, Равіку, чого тут сьогодні такий галас? Чому ті емігранти не йдуть спати?

      Равік засміявся.

      – Мені до тих емігрантів у кутку немає ніякого діла. То фашистська секція готелю.

      – Іспанія? Але ж і ти там був.

      – Був, тільки не на їхньому боці. А, крім того, як лікар. То іспанські монархісти, запеклі фашисти. Останні з того кодла, решта всі давно вже повернулися додому. А ці ніяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили іспанців, їм, звичайно, не заважали.

      Морозов розставив фігури.

      – Вони, мабуть, святкують річницю бомбардування Герніки. Або перемогу італійських і німецьких кулеметників над іспанськими шахтарями й селянами. Я цих типів тут іще ніколи не бачив.

      – Вони мешкають у готелі вже кілька років. Ти їх не бачив, бо не харчуєшся тут.

      – А ти харчуєшся?

      – Ні.

      Морозов посміхнувся.

      – Ну гаразд, – сказав він, – пропустимо моє наступне запитання і твою наступну відповідь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч і народилися в цій халабуді. Аби тільки розмовляли тихіше. Ось… давній випробуваний гамбіт королевою.

      Равік пішов пішаком. Перші ходи вони зробили швидко. Потім Морозов задумався.

      – Тут є варіант Альохіна…

      До них підійшов один з іспанців. У нього були близько посаджені очі. Він зупинився біля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах.

      – Панове, – ввічливо сказав він, – полковник Гомес запрошує вас випити з ним келих вина.

      – Пане, – так само ввічливо відповів Морозов. – Ми тут саме граємо партію на першість сімнадцятої округи Парижа, Ми щиро дякуємо, але не можемо приєднатися до вас.

      Іспанець і оком не змигнув. Він звернувся до Равіка церемонно, ніби був при дворі короля Філіппа II:

      – Ви недавно зробили послугу полковникові Гомесу. І він хотів би перед своїм від’їздом випити з вами келих вина.

      – Мій партнер, – так само церемонно відповів Равік, – уже пояснив вам, що ми мусимо сьогодні дограти цю партію. Подякуйте полковникові Гомесу. Мені дуже шкода.

      Іспанець уклонився й відійшов. Морозов посміхнувся.

      – Чисто

Скачать книгу