Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.

      – Дякую, з мене досить і цього.

      – З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?

      – Так, пане.

      Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме – він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.

      Равік зачинив за собою двері.

      – Сподіваюсь, я вам не перешкодив? – спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.

      Він поклав капелюха на стілець і спитав:

      – Ви все владнали?

      – Так. Клопоту було небагато.

      – Не виникло ніяких труднощів?

      – Ні.

      Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.

      – Ви десь зібралися йти? – спитав він.

      – Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?

      – Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?

      – Немає.

      – Нікого?

      Жінка втомлено підвела голову.

      – Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. – Вона всміхнулася. – Не дуже багато, правда?

      – Так. Небагато. А пан… – Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.

      – Ні, – сказала жінка, – Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.

      Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.

      – Ви вже вечеряли?

      – Ні. Та я й не голодна.

      – А взагалі ви сьогодні щось їли?

      – Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…

      Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.

      – Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.

      Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.

      – У дощовику ви змерзнете, – сказав Равік. – Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.

      – Удень ішов дощ…

      – І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?

      – В мене є светр.

      Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.

      – Так

Скачать книгу