Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

залишай мене тут саму! Тільки не сьогодні! Не знаю, що зі мною діється… тільки не сьогодні! Завтра я наберуся відваги, а сьогодні не можу. Я змучена, позбавлена волі, зломлена і не маю більше сили. Вам не треба було виводити мене звідси, сьогодні не треба… а тепер я не витримаю самоти.

      Равік обережно поставив пляшку і вивільнив свою руку з рук Джоан.

      – Дитино, – сказав він, – колись усі ми мусимо звикнути до самоти. – Вій подивився на канапу. – Я можу й тут переспати. Нема глузду йти ще кудись. А поспати кілька годин треба. О дев’ятій у мене операція. Тут можна поспати не гірше, ніж удома. Мені не вперше чергувати вночі. Вас це влаштує?

      Джоан кивнула головою, але не відійшла від нього.

      – О пів на восьму я мушу встати. Збіса рано. Ще збуджу вас.

      – Нічого. Я встану і приготую вам сніданок, усе…

      – Не треба нічого готувати, – перебив її Равік. – Я поснідаю в найближчій кав’ярні, як скромний робітник: кава з ромом і булочки. А потім ще доснідаю в клініці. Непогано було б попросити Ежені, щоб вона приготувала мені ванну. Добре, залишимось тут. Дві душі, що загубилися в осінній сльоті. Лягайте на ліжко. Якщо хочете, я спущуся вниз і посиджу з портьє, поки ви ляжете.

      – Не треба, – сказала Джоан Маду.

      – Я не втечу. А, крім того, нам іще дещо потрібне: подушка, ковдра і так далі.

      – Я можу подзвонити.

      – І я можу. – Равік пошукав кнопку. – Краще, як подзвонить чоловік.

      Портьє з’явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку.

      – Ви нас переоцінюєте, – сказав Равік. – Щиро дякую. Але ми – люди післявоєнного покоління. Принесіть ковдру, подушку і простирала. Мені доведеться тут заночувати. Надворі надто холодно і надто мокро. Дощ не перестає. А я тільки позавчора встав із ліжка після запалення легень. Ви можете дати мені постіль?

      – Авжеж. Я й сам хотів вам запропонувати.

      – Чудово. – Равік закурив. – Я на вас почекаю в коридорі. Огляну взуття перед дверима. Це моє давнє захоплення. Я не втечу, – сказав він, піймавши погляд Джоан. – Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща.

      Надійшов портьє з постіллю. Побачивши Равіка, він зупинився. Обличчя його осяяла усмішка.

      – Таке рідко трапляється.

      – Зі мною таке теж рідко буває. Лише на іменини й на Різдво. Давайте постіль. Я сам занесу. А це що?

      – Грілка. У вас же було запалення легень.

      – Чудово. Але свої легені я грію коньяком. – Равік витяг з кишені дві банкноти.

      – У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.

      – Дякую, голубе, – Равік глянув на старого портьє. – Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.

      – Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом: мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.

      – Добре, несіть. Побачимо.

      Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей – закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки

Скачать книгу