Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

не треба чарки. Я можу пити зі склянки.

      – Ще краще.

      Равік ліг на канапу. Він був задоволений, що жінка не розпитувала, зручно йому чи ні. Вона домоглася свого і тепер, хвалити Бога, не обтяжувала себе зайвою гостинністю.

      Він налив чарку й поставив пляшку на підлогу.

      – Салют!

      – Салют! І дякую.

      – Все гаразд. Я й так не мав великого бажання виходити на дощ.

      – А він іще йде?

      – Іде.

      Знадвору крізь тишу долинав тихий стукіт, ніби до кімнати хотіло проникнути щось сіре, невтішне, позбавлене форми, сумніше за самий смуток, – якийсь далекий неозначений спогад, безмежна хвиля, яка, прилинувши, хоче забрати з собою й поховати те, що колись викинула на острівець і забула – крихту людини, світла й думки.

      – Такої ночі добре пити.

      – Так. Але погано бути самій. – Равік хвилину помовчав.

      – До цього нам усім довелося звикати, – врешті сказав він. – Те, що раніше нас зв’язувало, тепер зруйноване. Ми тепер як намистини, що розсипалися з порваної нитки. Нема вже нічого надійного. – Він знов налив собі чарку. – Якось іще хлопцем я ночував улітку на луці. На небі не було ані хмаринки. Засинаючи, я бачив над лісом на обрії сузір’я Оріона. А потім прокинувся вночі й побачив його просто над собою. Цього я ніколи не забуду. Я вчив у школі, що Земля – планета й що вона крутиться, але сприймав це, як усю іншу книжкову мудрість, не задумуючись над нею. А тоді вперше осягнув, що це правда. Я відчув, як Земля нечутно летить у безмежному просторі. Відчув так сильно, що мало не вчепився в траву, щоб мене не скинуло. Мабуть, тому, що, прокинувшись зненацька з глибокого сну, ще позбавлений пам’яті й звичок, побачив перед собою величезне, незвично зміщене небо. Земля раптом стала для мене не досить надійною, і відтоді вона й залишилась ненадійною. – Він випив свою чарку. – Це дещо ускладнює, але багато чого й полегшує. – Він глянув у напрямку ліжка й додав: – Ви вже, мабуть, засинаєте. Коли так, то просто не відповідайте.

      – Ще ні. Але скоро засну. Щось у мені ще не спить. Воно холодне й ніяк не засне.

      Равік поставив пляшку біля себе на підлогу. Тепло кімнати поволі просякало в нього бурою втомою. Набігали тіні. Помахи крил. Чужа кімната, ніч, а надворі одноманітно вистукує дощ, наче десь далеко торохтить барабан… Ледь освітлена хатина на краю хаосу, малесеньке багаття, що надаремне блимає в пустелі… Чиєсь обличчя, до якого ти промовляєш…

      – Ви теж колись таке відчували? – Вона помовчала.

      – Відчувала. Тільки не так. Інакше. Коли я цілими днями не мала з ким перемовитись словом, а вночі тинялася по місту і скрізь бачила людей, які йшли кудись, у яких була мета, була домівка… Тільки в мене нічого не було. Тоді все поступово втрачало реальність, ніби я втонула і брела під водою по чужому місту…

      Хтось піднявся сходами. Брязнув ключ, і хряснули двері. Відразу після того глухо зашуміла вода в кранах.

      – Чого ви сидите в Парижі, коли у вас тут нікого немає? – спитав Равік, уже засинаючи.

      – Не знаю. А куди мені їхати?

      – Вам нікуди повернутися?

      – Нікуди.

Скачать книгу