LITMIR.BIZ

Скачать книгу

І серед купи, купи речей, про які лише я пам’ятаю, згадала про твій костюм.

      – Який костюм?

      – Що й треба було довести.

      – Точно. У мене немає костюма.

      – Очевидно, коли хтось про це скаже, правда?

      – Так.

      – Я не перестаю дивуватися, скільки насправді таких речей.

      – Вибач.

      – За що ти вибачаєшся?

      – Не знаю.

      – Тож маємо купити тобі костюм.

      – Сьогодні?

      – Так.

      – Серйозно?

      – У перших трьох магазинах того, що нам треба, не буде, а як тільки ми знайдемо щось пристойне, то розмір буде не той, а тоді ще кравець пару раз помилиться.

      – І мені треба там бути?

      – Де?

      – У магазині костюмів.

      – Ні, ні, звісно ж, не обов’язково. Давай зробимо простіше та побудуємо власний 3D-принтер із паличок для морозива та макаронів, а потім спроектуємо анатомічно точну модель тебе, щоб я могла сама тягати її до магазину костюмів у власний вихідний.

      – А ми можемо навчити його моїй гафторі?

      – Я зараз не сміюся з твоїх жартів.

      – Можна було й не казати.

      – Перепрошую?

      – Не обов’язково зазначати, що ти з чогось не смієшся, коли ти з цього не смієшся.

      – Це також можна було й не казати, Семе.

      – Добре. Вибач.

      – Ми поговоримо, коли тато повернеться із зустрічі, але я маю дещо сказати. Це необхідно.

      – Добре.

      – Перестань казати «добре».

      – Вибач.

      – Перестань казати «вибач».

      – Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався.

      – За те, що ти зробив.

      – Але я не робив…

      – Ти мене дуже засмутив.

      – Я знаю.

      – І це все? Тобі більше нічого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, і мені шкода»?

      – Я цього не робив.

      Вона поставила руки в боки, пропустивши вказівні пальці через петлі для паска.

      – Прибери цей безлад. Тут гидко.

      – Це моя кімната.

      – А це наш дім.

      – Я не можу скласти дошку. Ми лише на середині гри. Тато сказав, що закінчимо, коли розберемося з моїми проблемами.

      – Знаєш, чому ти завжди виграєш?

      – Бо він мені дозволяє.

      – Він уже роками тобі не піддавався.

      – Він стримується.

      – Це не так. Ти перемагаєш, бо він прагне захоплювати фігури, а ти завжди думаєш на чотири кроки вперед. Тому тобі все вдається в шахах і в житті.

      – Мені не вдається все в житті.

      – Вдається, коли ти достатньо уважний.

      – А татові тоді – ні?

      – Ми не про це зараз говоримо.

      – Якщо він сконцентрується, то переможе.

      – Можливо, це правда, але ми ніколи не дізнаємось.

      – Про що ми реально говоримо?

      Вона вийняла телефон із кишені:

      – Що це?

      – Це мобільний телефон.

      – Він твій?

      – Мені не можна користуватися смартфоном.

      – Саме тому я б засмутилась, дізнавшись, що він твій.

      – Тож немає причин

Скачать книгу