Скачать книгу

пошкребла пригорілу пательню.

      – Макс спить? – запитав він і потягнувся до неї губами, відводячи погляд.

      – Зараз о пів на одинадцяту. Як ти думаєш?

      – Сем у кімнаті?

      – Один келих протягом чотирьох годин?

      – Трьох із половиною. І потім прийшов ще хтось і ми просто…

      – І так, Сем у своєму емоційному бомбосховищі.

      – Грає в «Інше життя»?

      – Живе ним.

      Із часом вони почали лякатися, коли поруч не було дітей, які могли заповнити пустку. Джулія інколи думала, чи вона дозволяла їм лягати спати пізніше тільки для того, щоб захиститися від тиші, чи брала Бенджі на коліна, щоб він був її маленьким людським щитом?

      – Як у Макса минув день?

      – Він у депресії.

      – У депресії? Не думаю.

      – Твоя правда. Мабуть, у нього просто мононуклеоз.

      – Йому тільки одинадцять.

      – Йому тільки десять.

      – Депресія – занадто сильне слово.

      – І досить гарно описує сильні переживання.

      – А Бенджі? – запитав Джейкоб, копирсаючись у шухляді.

      – Загубив щось?

      – Що?

      – Ти щось шукаєш.

      – Піду поцілую Бенджі.

      – Ти його розбудиш.

      – Я буду безшумний, як ніндзя.

      – Він засинав годину.

      – Буквально? Чи здавалося, ніби годину?

      – Буквально, шістдесят хвилин у його голові літали думки про смерть.

      – Він – неймовірна дитина.

      – Бо одержимий вмиранням?

      – Бо він чутливий.

      Поки Джулія завантажувала пральну машинку, Джейкоб проглянув пошту: щомісячний каталог сірої фурнітури «Restoration Hardware», щотижневе посягання на приватність від Американської спілки захисту громадянських свобод, благання про фінансову підтримку від Джорджтаунської денної школи, флаєр від якогось брокера з неправильним прикусом, де він розписує, за скільки продав дім сусідів, незчисленні платіжки за комунальні послуги, каталог від виробника дитячого одягу, маркетинговий алгоритм якого був не настільки продуманий, щоб передбачити, що дитячий вік – етап перехідний.

      Джулія взяла в руку телефон.

      Джейкоб підвівся, хоч всередині все гухнуло вниз. Це відчуття можна порівняти з надувним клоуном, якого б’єш, а він все одно повертається назад.

      – Знаєш, чий він?

      – Мій, – він взяв до рук телефон. – Я придбав новий.

      – Коли?

      – Декілька тижнів тому.

      – Навіщо?

      – Бо… бо люди купують нові телефони.

      Вона залила забагато прального засобу та занадто сильно гупнула дверцятами машинки.

      – На ньому пароль.

      – Так.

      – На твоєму старому телефоні не було пароля.

      – Був.

      – Ні, не було.

      – Звідки ти знаєш?

      – Чому б я не знала?

      – Може й так.

      – Ти нічого не хочеш мені сказати?

      Колись у коледжі Джейкоба спалили на плагіаті. Це було до комп’ютерних програм, які можуть визначати таке, а тому, щоб попастися, треба було безбожно красти. Що він і зробив.

Скачать книгу