LITMIR.BIZ

      Шарлотті важко говорити про той день. Але одного ранку я таки прорвався за її барикади, вона зібралася на силі й розповіла таке:

      Коли ми знайшли Дженні, яка спливала кров’ю у ванній, Боб поводився як герой. Я наказувала йому піти після того, як зателефонувала «швидкій», але він відмовився. Йому було байдуже. Тієї миті я побачила чоловіка, якого ще не бачив ніхто. Про Боба кажуть, що він жадібний і таке інше, але він ризикнув усім, щоб врятувати мою дитину. Розірвав рушник на дві частини, обернув навколо зап’ястків Дженні. Наказав мені схопити один кінець і тягнути. Рушник був товстий, його важко затягнути досить міцно. Боб кричав на мене «Тягни!», і я тягла щосили, доки ми не зупинили кров. Те саме ми зробили з другим зап’ястком. Господи, ми всі були в крові. Просто вимокли в ній. Мої ноги ковзали по підлозі. Коли ми завершили із зап’ястками, я зателефонувала 911. Наказала йому піти, але він відмовився. Я притисла її голову до своїх колін. Почала плакати, не так, як раніше від жаху, а просто плакати, розумієте? Боб теж плакав. Він переводив погляд із обличчя Дженні на моє і не знав, кого йому більше шкода. Він гладив обличчя Дженні й дивився на мене. Він говорив: «Слухай! Вона видряпається! Ти мене чуєш? Вона житиме!» Ми почули, що наближається сирена. Я кричала, щоб він пішов. Благала його. Він відмовлявся, але зрештою зрозумів мене. Адже я переймалася не його кар’єрою, дружиною чи репутацією. Я боялася лише за Дженні й власну родину. Він не міг залишитися, доки приїде поліція. Боб заплакав ще дужче, коли підвівся і рушив по крові. «Я тебе кохаю», – сказав він наостанок. А потім зник.

      Дженні вижила. І тут на сцені з’явився я.

      Розділ 7

      Мене звати доктор Алан Форрестер. Я психіатр. У разі, якщо ви не дуже розумієтеся на ієрархії фахівців із людського психічного здоров’я, я з тих, хто навчався в медичному університеті. Я дипломований лікар, із відзнакою закінчив університет

Скачать книгу