Всього не забудеш - Венді Вокер

Скачать книгу

до билець ліжка. І тоді я справді розлютилася, що мені не вдалося померти.

      Дженні заплакала. Уже не вперше. Але то були сердиті сльози.

      Знаєте, різати собі вени зовсім не легко. Мені було так страшно. Я сиділа у ванній і плакала, плакала. Найбільше думала про Лукаса й тата, як їм таке пережити. І мамі, звісно, хоча вона сильніша. Уявляла, як вона розгнівається на мене. Я майже відмовилася від свого задуму, але потім сказала собі: просто зроби це, та й по всьому! Лезо було справді гостре, а біль виявився дужчим, аніж я очікувала. Навіть не сам поріз болів, а неприємно було, коли повітря потрапило в рану. Пекло просто жахливо. Я перерізала обидві вени. Ви розумієте, що це означає? Відчуваючи біль в одній вені й знаючи, що з другою болітиме так само? Кажуть, не треба дивитися на кров, бо спробуєш урятуватися за покликом інстинкту, але як же не дивитися. Вони мали рацію. Моє серце шалено калатало, а в голові гупало «Зупини це! Зупини!» Почала озиратися навколо, шукаючи, чим би себе перев’язати, та, дослухаючись до порад, які прочитала напередодні, я прибрала все, що могло би стати в пригоді. Я усвідомлювала, що так і буде, але зупинятися не хотіла. Ви навіть не уявляєте, як було важко боротися із собою. Я заплющила очі й лягла на підлогу, не звертаючи увагу на внутрішній голос, що досі волав про допомогу, і пекучий біль. Хай це станеться. Я все перепробувала, однак нічого не спрацювало.

      – Ти сердишся? – запитав я її.

      Дженні кивнула, сльози, що зібралися в її очах, заструменіли по обличчю.

      – На кого?

      Вона відповіла не одразу. А коли зрештою наважилася, то уникала називати ім’я людини, яка викликала її лють.

      Що вона там робила? Чому її понесло саме туди? Хіба мало місць, куди вона могла того дня податися? Басейн зараз не працює. Земля вкрита снігом. Що вона там забула?

      Дженні не сказала нічого такого, коли розплющила очі й побачила батька. Вона тримала свої емоції при собі. Але Том Крамер мав задосить емоцій, щоб заповнити ними всю лікарню. Він кинувся до доньчиного ліжка.

      Слава Богу! Я повторював це знову й знову. Я хотів її обійняти, але вона так ослабла, ці тоненькі ручки, обмотані бинтами та прив’язані до билець ліжка. Я притулився до її щоки, вдихав запах волосся та шкіри. Недостатньо бачити, що вона прокинулася. Мені треба відчувати її, нюхати. Господи, її обличчя було таке бліде. Не таке, як у вечір нападу. Тоді воно здавалося позбавленим життя. А цього ранку вона скидалася на мертву. Я й не знав, що може бути різниця. Але відмінність була. Справді. Її очі розплющилися, вона дивилася то на мене, то на стелю. Проте її наче й не було. Моєї любої донечки більше не існувало. Увійшли лікар Берд та лікар Марковіц. Це просто сюрреалізм якийсь – знову опинитися в тій самій лікарні з тими самими лікарями. Думаю, що почав вірити тому, на чому наполягала дружина: буцімто Дженні покращало й ця темна смуга нашого життя нарешті минула. Я мусив вірити. Згадуючи це зараз, я розумію, що почав сумніватися в собі. Здавалося, немов лише я один у родині не можу це пережити. Можливо, я проектував свій відчай на

Скачать книгу